Генеральний секретар НОК Ліхтенштейну: «Допомога закладена в нашій ДНК»
Getty Images/Global Images Ukraine Він загадковий, для когось казковий. Він – «десь у Європі», але не кожен скаже одразу, де саме. Він не схожий на інших, і навіть назва в чомусь підкреслює його унікальність і силу. Коментар маунтинбайкера Романо Пюнтенера на Олімпійських іграх кілька тижнів тому, насправді, був початком стежки, яка вела до цього тексту – тексту про єдину країну Європи, представлену на Олімпійських іграх у Парижі лише одним спортсменом. Про Ліхтенштейн. *** За кілька місяців до початку Олімпійських ігор одна туристична компанія вирішила провести опитування в Парижі. Їм стало цікаво, що місцеві знають про Ліхтенштейн. Одних людей просили прочитати назву ‘Liechtenstein’, інших запитували про її географічних сусідів, столицю, державну мову. Також заходили в книгарні з питанням, чи є у них путівник по цій країні. Якою була більшість відповідей, нескладно здогадатися. Певно, ще загадковішим, ніж Ліхтенштейн, є лише спортивний Ліхтенштейн. Але достатньо бодай трішки привідкрити цю завісу, щоб побачити, скільки цікавого й того, на що хочеться рівнятися, є саме в цій маленькій країні у самому серці Європи. «Доторкнутися» до Ліхтенштейну в Парижі захотів не лише Sport.ua. Колеги з міжнародних видань також писали про нього, а зірка світового тенісу Енді Маррей оббігав усе олімпійське селище в пошуках Романо Пюнтенера, адже дуже хотів прикрасити стрічку своєї акредитації значком саме цієї країни.
Ліхтенштейн у цифрах
Кількість медалей на всіх Олімпійських іграх: 10 = 2 + 2 + 6
Кількість федерацій з олімпійських видів спорту: 28
Населення: 40 000 (з них 30-35 відсотків іноземці)
Ті, хто має паспорт Ліхтенштейну: 30 000
Кілька тисяч з цих тридцяти живуть за кордоном, а решта – люди віком від 0 до 90 років і старші. До найбільш типової для занять професійним спортом вікової групи (15-35 років) належать і взагалі лише близько шести тисяч людей, а до групи дійсно талановитих і обдарованих з точки зору спортивних здібностей – три відсотки від них.
«Тож у Ліхтенштейні на сьогодні лише близько 180 потенційних атлетів і атлеток, по десять на кожен рік народження. І це на всі 28 видів спорту», — ділиться статистикою генеральний секретар НОК Ліхтенштейну Беат Вахтер.
Та немає жодної гарантії того, що вони достатньо мотивовані, обрали той вид спорту, який найбільше відповідає їхнім талантам, не травмовані й на змаганнях мають успіх і хоч часточку удачі.
«Навіть статистика говорить про те, що Ліхтенштейну надзвичайно складно взяти участь у Олімпійських іграх», — підкреслює Вахтер.
І все ж їм це вдається. В країні шукають можливості для підтримки спорту, створюють спеціальні програми, а коли бачать, що ті застаріли, переглядають і вдосконалюють їх. І розуміють: для того, щоб зміни запрацювали, потрібен не один рік.
Регулярно зіштовхуються й з хвилеподібним рухом, коли після років або й десятиліть роботи федерація втрачає спортсменів через завершення тими кар’єри. Так було після Токіо, коли за спинами плавців Юлії Гасслер і Крістофа Маєра та дуету синхроністок Марлуце Ширшер і Лари Мехніг на той момент нікого не було. Натомість олімпієць з’явився з маунтинбайку. Але й це сталося не за день – процес із Романо Пюнтенером триває вже близько 15 років.
Getty Images/Global Images Ukraine
«У тому, що Ліхтенштейн був представлений на Олімпійських іграх у Парижі лише одним спортсменом, немає негативу. Час від часу спортсмени завершують кар’єру. Це наша реальність, і це те, що не зміниться в майбутньому, — говорить Вахтер. – Та вважаю, ми робимо хорошу справу й маємо підстави для того, щоб з оптимізмом дивитися в майбутнє. В Лос-Анджелесі-2028 у нас є шанси бути представленими трьома-п’ятьма спортсменами, а вже за два роки на зимових Іграх їх може бути навіть більше».
З зими в літо, або Медальні амбіції Романо Пюнтенера
Всі виграні Ліхтенштейном олімпійські медалі були лише на зимових Іграх. Пюнтенер прагне стати першим, хто зробить це влітку.
«Олімпійська медаль – моя ціль, – не приховує Пюнтенер. – Я працюю заради неї, й у мене неймовірна підтримка як від команди, так і від олімпійського комітету. Думаю, зможу виграти її у 2032-му.
Getty Images/Global Images Ukraine. Романо Пюнтенер
В Париж я потрапив у віці 20 років, ще й з «вайлд-кард». Було б зухвало в цій ситуації ставити за мету зійти на п’єдестал. Через чотири роки мені буде 24, а всі, хто виграв тут медалі, старші навіть цього віку. Тож Ігри-2032 здаються найбільш реальною можливістю».
Марта Бюлер, перша в історії Ліхтенштейну жінка-учасниця Олімпійських ігор, підтверджує, що виграти літню олімпійську медаль для Ліхтенштейну складніше, ніж зимову.
«Медаль є ціллю для будь-якого спортсмена, але виграти її, звісно, складно. Особливо на літніх Олімпійських іграх, — говорить Марта Бюлер. — Ліхтенштейн завжди добре виступав узимку, але маунтинбайк, можливо, якраз і змінить усе».
Романо ПЮНТЕНЕР: «Це справжня честь представляти Ліхтенштейн»
З гірськолижних спусків до кулінарного мистецтва
Свої перші Олімпійські ігри, в Греноблі-1968, Бюлер пригадує з посмішкою. Тоді їй було лише 17. Вони особливо не тренувалися влітку й повернулися до цього лише в листопаді.
«Я навіть боялася перед швидкісним спуском, — пригадує Бюлер. – Не знала, як це зроблю, та зрештою все ж змогла.
Ті Ігри взагалі неможливо порівнювати з сучасними. Почнемо з того, що у нас не було мобільних телефонів. Ми жили в двох чи трьох годинах від Гренобля й взагалі не мали жодного зв’язку з Олімпіадою, не розуміли, що там відбувається.
За чотири роки в Саппоро було вже дещо краще. Принаймні, ми всі поїхали в олімпійське селище. Зранку нам все одно доводилося добиратися зо дві години до спусків, проте ввечері всі були разом».
Розмова з Мартою Бюлер відбувалася за приготуванням нею її фірмової сирної страви ‘Käsknöpfle’ під час бранчу в будинку Ліхтенштейну на стадіоні Жан-Буен у Парижі. Після завершення кар’єри спортсменки, вона відкрила свій готель, який досить успішно функціонував упродовж багатьох років. Проте згодом змінила вид діяльності.
«Оскільки мої діти – а в мене їх троє – не хотіли займатися готельним бізнесом, а я відкрила в собі любов до приготування страв, з часом закрила готель, — розповідає Марта Бюлер. – Згодом натрапила на кулінарне шоу на німецькому телебаченні й зареєструвалася. Я стала їхньою першою учасницею, яка виступала на Олімпійських іграх і до того ж була з Ліхтенштейну».
Сьогодні кулінарні здібності Бюлер знає чи не кожен у Ліхтенштейні, проте й любов до спорту в ній не зникла. Вона залишається в цьому русі й є президенткою Асоціації олімпійців Ліхтенштейну.
Командна робота
В Ліхтенштейні ледь не всі знають і підтримують один одного.
«Коли ми зустрічаємося, кажемо один одному «Привіт!» і завжди звертаємося на «ти», незалежно від віку й посади», — говорить Марта Бюлер.
Олімпійський комітет і Ліхтенштейн-маркетинг вирішили перенести цю підтримку й на схили Еланкура, де відбувалися змагання з маунтинбайку, допомігши групі вболівальників з організаційними моментами. Зрештою, поміж здебільшого французьких і швейцарських прапорів нескладно було знайти і ліхтенштейнські. Під час змагань там можна було побачити навіть міністерку спорту.
«Коли я намагалася пробратися крізь натовп французьких уболівальників на фініші, вони побачили у мене прапор Ліхтенштейну, запитали ім’я нашого атлета й коли він проїжджав повз них, скандували «Романо! Романо!» Це було неймовірно!» — говорить Домінік Гаслер.
На Пюнтенера в Парижі працювала вся команда, незалежно від посади й статусу.
«Мій тренер, механік, шеф місії завжди були зі мною. Навіть керівництво країни й спорту мене підтримувало. Ви не уявляєте, наскільки це мотивує, — без жодного пафосу й абсолютно щиро говорить Романо. — Я дійсно пишаюся тим, ким є. Я виріс у Ліхтенштейні, закінчив тут школу й навіть зараз проводжу багато часу вдома. Все функціонує дуже добре. Й коли люди настільки близько знають один одного, це неймовірна честь представляти свою країну».
Беат Вахтер
«Для нас абсолютно нормально підтримувати один одного, — підтверджує слова Пюнтенера Беат Вахтер. – Це та перевага, яку дає маленька країна. Те, що ми знайомі й настільки сильно пов’язані один з одним, надає певне відчуття відповідальності.
Коли ти частина олімпійської місії, то намагаєшся зробити все якомога краще, незалежно від функції, яку виконуєш, – механік ти чи міністерка спорту. Допомога й підтримка один одного закладені в нашій ДНК».
Приклад для наслідування
В олімпійському комітеті розуміють: якщо Пюнтенеру все ж вдасться ввійти до світового топу, це може бути шансом для розвитку всього маунтинбайку країни.
«Мати приклад для наслідування дуже важливо, — говорить Беат Вахтер. – У нас є два таких види спорту – гірськолижний і теніс. Сильні гірськолижники з’явилися ще в 70-80-х роках. І так є до сьогодні. Це мотивує інших, вони теж прагнуть виступити на Кубках світу, адже знають, що це можливо й у їхній країні були ті, хто перемагав там і навіть вигравав олімпійське золото.
Та ж історія з тенісом. У нас зазвичай є гравці серед профі, й зараз їх троє.
Завдяки Романо подібне може бути й з маунтинбайком. Можливо, хтось із тих, хто ріс разом з ним, був його сусідом, ходив в одну школу, побачивши його виступ на Олімпійських іграх і незабаром на чемпіонаті світу, одного дня скаже: «А чому б і мені не спробувати зробити те ж саме?»
У пошуках потрібного ключа
Але дитячий і юнацький спорт залишаються викликом для Ліхтенштейну. З одного боку, це нація, яка любить рухливий спосіб життя. До 80 відсотків дітей віком до 12 років задіяні у спортивних об’єднаннях. Крім того, вони мають по три години спорту в школі, де все викладається на високому рівні. Існує і багато додаткових пропозицій для занять, зокрема, безкоштовних.
Проблема починається у період з 12 до 16 років, коли кількість тих, хто знаходиться у спортивних об’єднаннях, зменшується до 50 відсотків, а в підсумку лишається й взагалі лише десять.
«Мова йде не обов’язково про професійний спорт. Важливо, щоб діти й підлітки рухалися, отримували радість від занять спортом і вели здоровий спосіб життя, — пояснює Беат Вахтер. – Ми все ще обдумуємо, як вигадати щось хороше й дієве в цьому напрямку, але поки що не знайшли ключ.
При цьому для учнів регулярно організовуються табори в горах і лижні табори. Вони також беруть участь у так званих SkiDays. Спортом можна займатися, навіть просто вийшовши на вулицю. До того ж 60 відсотків території Ліхтенштейну – це гори. А це й хайкінг, і маунтинбайк. Є басейни, тенісні корти… У нас є умови для занять усіма видами спорту».
Міжнародна співпраця
Якщо ж говорити про пул талантів, то до нього входить не так багато спортсменів. Й чим вищого вони рівня, тим кращих умов і більш конкурентоспроможної групи потребують. Але коли Ліхтенштейн не може запропонувати цього вдома, шукають можливості за кордоном.
Багато хто тренується в Німеччині й Австрії, та все ж найбільш тісна співпраця у Ліхтенштейну зі Швейцарією. Цьому сприяють спільна економічна зона, схожі системи освіти, фінансів і спорту. Що відрізняється, так це спорт вищих досягнень.
«Ми інтегровані в освіту тренерів, молодіжні й спортивні програми Швейцарії; наші атлети тренуються там і беруть участь у їхніх національних чемпіонатах, — пояснює Вахтер. – Але коли мова заходить про спорт вищих досягнень, то тут уже багато чого залежить від федерацій.
Між одними все функціонує дуже добре, іншим нам потрібно платити за те, щоб наші спортсмени могли у них тренуватися. Бувають і такі випадки, коли нам відмовляють через конкуренцію або, навпаки, оскільки атлети не дотягують до їхнього рівня».
Романо Пюнтенер – один з тих, хто працює зі швейцарцями у групі Ральфа Нефа разом з титулованими Матіасом Флюкігером і Алессандрою Келлер.
«Все почалося досить рано, — пригадує Пюнтенер. – Оскільки в Ліхтенштейні не було настільки багато змагань, як у Швейцарії, я виступав там. Так зав’язався перший контакт.
З Ральфом ми познайомилися, коли мені було 12, але в його групі я почав працювати три роки тому. З того часу він уже по-справжньому став моїм шефом.
Getty Images/Global Images Ukraine
Наші федерації досягли домовленості, щоб я міг тренуватися з їхньою національною командою. Разом ми працюємо також на Кубках світу й Олімпійських іграх, це зручно. Ральф сам був учасником двох Ігор, до того ж він дуже добре мене знає й розуміє, що й коли потрібно підказати.
Але я тренуюся не лише у Швейцарії. У Ліхтенштейні в мене також оптимальні для цього умови, там чудово й є відповідний ландшафт».
Хоча багато чого у подібній співпраці відбувається неформально, в Парижі Ліхтенштейн підписав Меморандум про співпрацю зі Швейцарією й, таким чином, деякі пункти були врегульовані офіційно.
При цьому вигоду від співпраці виносять обидві країни. У східній частині Швейцарії не так багато спортивних шкіл, натомість така є в Ліхтенштейні. І вона відкрита для їхніх західних сусідів.
«Там навчаються діти й молодь у віці 12-19 років. У них дещо скорочена шкільна програма – на тиждень на сім лекцій менше, й цей час учні можуть приділити тренуванням, — розповідає Беат Вахтер. – Також діють спеціальні правила для тих, хто їде на збори чи змагання, які тривають тиждень. У таких випадках вони відносно легко отримують дозвіл на пропуск школи в цей час».
Крім того, як уже зазначалося вище, відбувається досить тісна співпраця між олімпійськими комітетами цих країн.
Але є момент, від якого виграють швейцарці, але який боляче б’є по Ліхтенштейну.
«Багато людей мають подвійне громадянство, й дехто з них починає виступати за іншу країну. Зокрема, Швейцарію. І для нас це дуже погано, — не приховує Беат Вахтер. – Для нас втрата кожного атлета, незалежно від причини – травма, відсутність мотивації чи зміна спортивного громадянства, – дуже болюча. Особливо з огляду на кількість спортсменів, які у нас потенційно є.
Звісно, ми всім бажаємо найкращого. Й це чудово, якщо вони досягають успіху на міжнародному рівні, навіть якщо виступають не за Ліхтенштейн, адже знаємо, що також зробили внесок у цей результат. Проте це дійсно болісно».
Беат Вахтер і Станіслас Ваврінка
Та Ліхтенштейн не сидить, склавши руки, й усіляко намагається зробити все для того, щоб зберегти спортсменів. Вони створюють таке оточення, програми підтримки атлетів і федерацій (як фінансової, так і на рівні порад, допомоги з пошуку тренерів, тощо), щоб продовжувати кар’єру в Ліхтенштейні було престижно.
«Я влаштований в олімпійському комітеті, як спортсмен, і щомісяця отримую зарплату, фінансову допомогу й також маю страховку. Й це дійсно на вагу золота», — розповідає Романо Пюнтенер.
Є й протилежні випадки, коли люди з подвійним громадянством обирають для виступів, наприклад, не Швейцарію чи Австрію, а Ліхтенштейн.
«Але потрібно розуміти, що у них від народження було два громадянства. Одне з яких – Ліхтенштейну, — пояснює Беат Вахтер. – В інших випадках отримати паспорт надзвичайно складно. І це ще м’яко кажучи. Щоб це сталося, для початку потрібно прожити в країні 30 років. Щоб отримати громадянство раніше, навіть не знаю, який рівень ти повинен мати… Можливо, бути Роджером Федерером у його 25».
Держава, спонсори й батьки
Якщо говорити про джерела фінансування спорту в Ліхтенштейні, то їх три. Держава – одне з них. Вона виділяє кошти на олімпійський комітет, а той розподіляє їх між федераціями і спортсменами.
Ще одне джерело фінансування – самі федерації й їхня робота зі спонсорами. Це нелегко, бо, хоч Ліхтенштейн і досить багата країна, але можливість спонсорства тут обмежена. До того ж медіаполе не надто широке, тож і на міжнародному рівні про їхніх спортсменів знають не так багато, як того хотілося б.
Та головне джерело фінансування – це сім’ї спортсменів. Якщо на початку це членські внески й спортивне взуття, то згодом можуть з’явитися витрати на збори або поїздки на міжнародні змагання. Також є досить дорогі види спорту, де без батьків нікуди, як, наприклад, кінний спорт. Гірськолижний спорт і теніс теж вимагають певних фінансових вкладень. Проте більшість з них все ж доступні всім людям.
Змагання перед дверима власного будинку
Та чи не для кожної людини, яка займається спортом, важливі не лише тренування, а й змагання. Зокрема, міжнародні. Звісно, чим вищого рівня атлет, тим більше у нього шансів виступити на турнірах найвищого континентального чи світового рівня. Але Ліхтенштейн намагається створювати такі умови для всіх.
Один з варіантів, організація міжнародних змагань усередині країни. Такі неодноразово проводилися з маунтинбайку, легкої атлетики, гірськолижного спорту, футболу, плавання, пляжного волейболу…
«Коли змагання відбуваються буквально перед дверима твого будинку, це завжди привертає увагу, — говорить Вахтер. – До того ж, це додаткова можливість для виступів наших спортсменів і мотивація як для них, так і для всього населення. Вони бачать, що можуть змагатися разом з іншими атлетами з Європи й усього світу.
Зрозуміло, ми не можемо прийняти у себе аж надто великий турнір, але невеличкі старти й навіть чемпіонати Європи у нас були».
Ще однією можливістю для старту ліхтенштейнців є Ігри малих держав Європи (Games of the Small States of Europe). Брати участь у них можуть країни, які розташовані в Європі й населення яких не перевищує мільйона осіб. Таких усього дев’ять.
Змагання організовують кожні два роки, починаючи з 1985-го. Вони чимось нагадують Олімпійські ігри – з церемоніями відкриття і закриття та з олімпійським вогнем. Кожна з цих країн повинна провести у себе Ігри хоч раз, і потім цикл починається знову. У 2025-му вони відбудуться в Андоррі. А в Ліхтенштейні, можливо, у 2033-му.
***
Почавши відкривати Ліхтенштейн, десь несподівано для себе, ти хочеш продовжити робити це знову й знову, відчиняючи одні двері за іншими й спостерігаючи за тим, як люди живуть серед цінностей, які є буденними для них і мають такими стати для інших.
Ольга НІКОЛАЄНКО, спеціально для Sport.ua
