Форвард «Шахтаря» Лассіна Траоре дав цікаве інтерв’ю виданню livesport.cz.
– Ваш тренер Арда Туран говорив, що на кордоні доводиться чекати п’ять-шість годин.
Читайте также: Полісся хоче встановити трансферний рекорд. Вибраний гравець
– Цього разу, перед грою з «Лехом», це було лише трохи менше чотирьох. Ми, хто тут уже довше, до цього звикли. В автобусі граємо в ігри, дивимося фільми і серіали, щоб скоротати час. Залишаємося позитивними. У нас одна мета – вигравати матчі. Решта – це речі поза футболом, які ми не можемо контролювати.
– Чи усвідомлюють ваші суперники, наскільки для вас складні матчі єврокубків?
– Думаю, що ні. Однак наші суперники по лізі в Україні – так. Вони знають, як важко подорожувати. В Європі ми майже всюди як гостьова команда. «Шахтар» не грав удома майже 12 років! Не тільки з моменту російської інвазії у 2022 році, клуб виступає поза Донецьком із 2014 року, коли почався конфлікт на Донбасі. Тож і в лізі ми граємо кожен матч на виїзді. Або у Львові, або в Києві. У нас немає своїх уболівальників і власного стадіону, але ми й до цього звикли і намагаємося компенсувати це талантом.
– Хоча б у Гамбурзі було доволі багато вболівальників «Шахтаря», вірно?
– Це правда. У нас багато прихильників по всій Польщі, Німеччині чи Нідерландах. І на останньому матчі в Познані було багато людей з України, які через війну переїхали. Коли грає «Шахтар», усі збираються навколо українського прапора, щоб нас підтримати. Наприкінці матчу ми намагаємося роздавати автографи. Деякі люди потім приходять і до готелю, тож ми намагаємося з ними сфотографуватися і поговорити.
– Ви останній український клуб, який усе ще залишається в єврокубках. Відчуваєте відповідальність?
– Безумовно. Майже щороку «Шахтар» є останнім українським клубом у єврокубках. Ми приносимо Україні багато очок у коефіцієнт УЄФА. Це завжди одна і та ж мета – привезти очки, щоб коефіцієнт зростав і переможець ліги міг напряму кваліфікуватися до Ліги чемпіонів.
– Чи відчуваєте ви також суспільну роль, коли захищаєте кольори «Шахтаря» в єврокубках?
– Саме так. Наша роль – представляти Україну, її силу, боротьбу, яку ця країна веде. І водночас надсилати меседжі про те, що попри війну Україна впорається і буде боротися далі.
– Ви самі не українець. Тим не менш, це послання вас зачіпає?
– Безумовно, я це відчуваю! Це послання, яке ви несете. Ви дізнаєтеся щось, чого повинні навчити своїх дітей, тому що життя не просте. Потрібна стійкість, щоб можна було постійно боротися.
– Як узагалі все функціонує в роздягальні «Шахтаря»? У команді все ще багато іноземних гравців, які залишилися в Україні попри війну.
– У нас доволі багато дуже молодих хлопців і кілька дуже досвідчених, які звикли і вирішили залишитися. Це хороший баланс. Ми пізнаємо один одного і вчимося жити разом. Усе святкуємо разом. Свята, дні народження. Вони у когось майже щодня. «Шахтар» – це не тільки гравці. Ми вважаємо своїми і персонал, і тренерський штаб, нас стільки їздить, що заповнюємо два, а інколи і три автобуси.
– У роздягальні говорять українською чи англійською?
– Зазвичай намагаємося говорити англійською. Усі, включно з хлопцями з України. Однак для гравців із Бразилії навіть англійською – важко. Троє з нас говорять французькою. Марлон Сантос, який грав за «Ніццу», говорить переважно португальською і намагається вчити французьку. З нами також тунісець Алаа Грам. Я намагаюся всіх підштовхувати до того, щоб говорили англійською. Тренер проводить збори англійською, у нас є перекладач на англійську і португальську. Але на тренуванні іноді говорять як завгодно.
– На початку війни ви жили переважно по готелях. Команда практично постійно була разом, без можливості побачити сім’ю. Чи так це і зараз?
– Так, ми досі в готелях. Але так було і до війни. Ми живемо у Львові, близько до Польщі, там не так багато проблем. Окрім згаданих поїздок. Також у нас немає можливості бачитися з сім’єю, особливо у тих, у кого вона поза Україною. Моя сім’я живе в Парижі. Щоразу, коли у нас є вихідні або паузи на міжнародні матчі, я намагаюся до них поїхати.
– Як ви це переносите?
– Це дуже важко, особливо після того, як у мене народилася дитина. Бачити, як вона росте далеко від мене, складно, однак це частина футболу. Іноді, щоправда, вдається побути з сім’єю хоча б кілька днів поспіль.
Читайте также: Віталій ПОНОМАРЬОВ: «Найгірший тайм нашої команди за весь чемпіонат»
– Як сьогодні виглядає повсякденне життя в Україні?
– Це складно. Особливо коли лунають сирени. Тоді потрібно перервати матч і почекати, поки небезпека не мине, і лише потім можна знову грати. Що стосується електрики, для звичайних мешканців міст це складніше, для нас у готелі це не так страшно.
– Чи вдалося до цього звикнути? Ви боїтеся?
– Зараз уже не боюся. Це минуло після першого року війни. Людина зрештою звикає. Зараз ніде у світі не просто, чи то Україна, чи Африка. Потрібно пристосовуватися до будь-якої ситуації. Новини і реальність завжди трохи відрізняються. Соціальні мережі багато чого перебільшують. Бої відбуваються на сході, ми на заході країни…
– А ваші близькі? Чи вдалося їх заспокоїти?
– Спочатку було важко. Щойно вони бачили якусь новину про атаки навіть далеко від Києва чи Львова, казали мені, щоб я їхав. Але я намагався їх переконати, і зараз вони знають, що якби все справді було погано, я б їм сказав.
– Чи пропонували ви сім’ї переїхати до вас в Україну?
– З маленькою дитиною це складно. Ми багато подорожуємо, тож я все одно часто був би поза країною, а вони залишалися б в Україні. Їм краще бути у Франції, мати спокій і знати, що щойно у мене буде вільний час, я зможу до них приїхати. Дружина мені дуже допомагає. Ми намагаємося з цим справлятися, і у нас виходить.
– Коли ви востаннє бачили близьких?
– Щоразу, коли ми їдемо до Польщі, Німеччини, Нідерландів чи Іспанії, відбувається одне й те саме. Єврокубки – це час, коли я зустрічаюся з сім’єю, бачу наживо свою дитину, дружину або брата. Вони завжди вирушають у дорогу, і ми зустрічаємося в місті, де граємо. Останнім часом це було у Варшаві, Кракові чи Познані. Тож так, зовсім нещодавно я з ними був і зустрінуся знову напередодні матчу і після нього. А якщо ми пройдемо далі, буде ще одна можливість їх побачити. Це також мотивація перемагати.
– Останнім часом до клубу знову повертаються бразильці, хоча на початку війни всі пішли. Відчуваєте, що «Шахтар» знову стає тим колишнім «Шахтарем»?
– Можливо, так. Клуб після трохи складнішого періоду знову стає привабливим. Хтось залишався весь час, включно зі мною. Але я був на зв’язку з тими бразильськими гравцями, які пішли, і намагався переконати їх повернутися. Я казав їм, що в клубі все добре, і вони мені повірили. Коли вони повернулися, це дало імпульс іншим новим хлопцям із Бразилії, коли вони побачили тут своїх співвітчизників.
– Що ви їм казали, щоб переконати?
– Ми були тут разом до війни, і вони пішли, коли вона почалася. Я казав їм правду, намагався пояснити, як ідуть справи. Ми у Львові, близько до Польщі. Тут, окрім поїздок, великих проблем немає.
– У соціальних мережах ми бачили вас на відео, як ви співаєте державний гімн.
– Я чую його вже п’ять років. Оскільки слухаю його перед кожним матчем, я його полюбив. Почав вивчати значення окремих фраз і прив’язався до нього. Це спосіб поважати і шанувати країну, яка вас прийняла і дала вам усе.
– Чи говорите ви українською?
– Вільно – ні, але знаю кілька слів, особливо тих, що стосуються футболу. Алфавіт зовсім інший, тому це складно.
– Коли ви виходите на поле з прапором на плечах, відчуваєте себе українцем?
– Так, я відчуваю себе українцем, так само як і мої партнери по команді, з якими я тут пережив усе, ще до війни. Я намагаюся підтримати їх у цей важкий період як можу. Знаєте, Україна стала моїм другим домом. Я тут уже пережив усе. Вчуся тут щодня. Звикаю до місцевої культури, можу їсти українську їжу. Я тут дуже щасливий. Коли у нас є вільний час, люблю гуляти вулицями Києва, це просто прекрасно.
– Наприкінці сезону у вас закінчується контракт, як ви бачите майбутнє?
– Я про це багато не думаю, зосереджуюся передусім на грі і подивимося наприкінці травня. Про продовження контракту поки не веду переговорів, спочатку все маю обговорити з сім’єю. Для мене, звісно, було б простіше повернутися в країну, де немає війни – наприклад, у Нідерланди, Бельгію чи Францію. Але водночас було б важко залишити цю групу людей, яка для мене зараз як сім’я. Намагаюся про це не думати, тому що навіть не можу уявити день, коли це станеться.
– За кілька днів Україну чекає стиковий матч за вихід на чемпіонат світу. Будете за неї вболівати?
– Це буде складно, тому що буде відсутній центральний захисник Микола Матвієнко. Але я твердо сподіваюся, що вони кваліфікуються. Для країни участь у чемпіонаті світу була б дуже корисною. Якщо пройдуть, їм доведеться грати з Польщею або Албанією. Але я сподіваюся, що вони кваліфікуються, і якщо це станеться, я подумаю про те, щоб поїхати туди і підтримати їх.
Читайте также: ВІДЕО. Гол Довбика у ворота Швеції – драматичний момент Євро-2020