Минуло майже 12 років з моменту голу Дієго Годіна, який вибив збірну Італії під керівництвом Чезаре Пранделлі із чемпіонату світу на груповому етапі. У той момент мало хто міг уявити, що понад 10 років цей матч залишатиметься останньою появою чотириразових чемпіонів світу на найголовнішій футбольній арені.
Читайте также: Захисник ПСЖ відмовився переходити в Реал, який пропонував 80 млн євро
У 2017-му році італійці досягли найнижчої точки у своїй історії, вперше за 59 років не зумівши кваліфікуватися на чемпіонат світу після поразки у плей-оф від Швеції. Але через 5 років вони опустилися ще нижче, коли скромна Північна Македонія перегородила їм шлях на мундіаль до Катару.
Можливість пропустити ЧС-2026 знову породила похмурі розмови, а перспектива третьої поспіль відсутності на світовій першості залишається цілком реальною. Парадокс полягає в тому, що між цими двома похмурими моментами в історії італійського футболу команда під керівництвом Роберто Манчіні в 2021 році зуміла завоювати титул чемпіона Європи, вирвавши його в епічному фіналі проти Англії.
Те, що мало стати новим початком, невдовзі перетворилося на класичний виняток. Після раптового завершення циклу Манчіні, навіть один із найкращих італійських тренерів останніх 20 років, Лучано Спаллетті, не зміг вивести національну команду із занепаду. Спочатку був ранній виліт з Євро-2024 після поразки в 1/8 фіналу від Швейцарії, потім – виліт у чвертьфіналі Ліги націй.
Усе це підготувало ґрунт для катастрофічного початку наступної відбірної кампанії чемпіонату світу, в якій Італія стартувала з поразки Норвегії з рахунком 0:3. Незважаючи на перемогу над Молдовою, попередні результати призвели до звільнення Спаллетті й поставили перед його наступником, Дженнаро Гаттузо, практично нездійсненне завдання – пройти кваліфікацію без необхідності проведення стикових матчів.
Причини цієї тривалої кризи, можливо, найглибшої в історії збірної Італії, численні та глибокі. Вони полягають у структурних недоліках, у нездатності адаптуватися до змін, які трансформували футбол як у тактичному, так і у фізичному плані. Але ще серйозніше те, що Італія втратила здатність виявляти та розвивати таланти, прийнявши моделі управління, які явно не дали результатів.
Перемога на ЧС-2006 ознаменувала кульмінацію цілої плеяди видатних гравців – Буффона, Нести, Каннаваро, Пірло, Тотті, Дель П’єро – які у попередні роки були близькими до тріумфу. У той же час перемога в серії пенальті над Францією в Берліні також ознаменувала завершення великої епохи. Після цього не лише результати національної збірної погіршилися, а й італійські клуби перестали досягати великих міжнародних успіхів.
Італія, яка наступного року святкувала тріумф у Лізі чемпіонів та клубному чемпіонаті світу завдяки «Мілану», не вигравала жодного з цих трофеїв після 2010 року. Той самий період приніс і перший тривожний сигнал: катастрофічний чемпіонат світу 2010 року в Південній Африці, де чинні чемпіони під керівництвом Марчелло Ліппі не змогли вийти з групи.
З того часу клуби Серії А 4 рази виходили до фіналів Ліги чемпіонів і двічі до фіналів Ліги Європи, але лише «Аталанта» змогла виграти ЛЄ. Загалом було дуже мало престижних результатів, і виникає відчуття, що розрив із європейською елітою не просто збільшився з часів золотої доби італійського футболу 1990-х та початку 2000-х років, а фактично змінив баланс сил.
Читайте также: Юрій ВІРТ: «Ярмоленко? Це рішення Реброва. Там є якісь моменти…»
Порівняння Серії А з АПЛ зараз практично неможливе. Вищий дивізіон Англії створив непереборну прірву, спричинену припливом мільярдів від телеканалів та глобальних інвесторів. Англійські клуби перестали бути просто спортивними асоціаціями і перетворилися на розважальні компанії, здатні залучати капітал з усього світу. Спочатку вони інвестували у сучасні стадіони, покликані генерувати нові потоки доходів (продаж сувенірів, ресторани, магазини, суспільні заходи), а потім – у придбання найкращих гравців та тренерів.
В Італії грошовий потік від телевізійних прав створив замкнене коло, оскільки клуби зосередилися на короткострокових витратах для підтримки іміджу, а не на побудові стабільного майбутнього. Вони ігнорували старіючу інфраструктуру, не модернізуючи стадіони, які ставали все більш застарілими та непривабливими навіть для іноземних уболівальників, які являють собою зростаючий ринок.
Найгірше те, що вони перестали інвестувати у розвиток молоді, яка становить основу майбутнього всього італійського футболу – і, як наслідок, національної збірної. Це одна із головних причин кризи. Інакше не пояснити, чому країна, яка в кожну повоєнну епоху виховувала гравців найвищого рівня, тепер ледве збирає конкурентоспроможну збірну і, порівняно з багатьма іншими країнами, має мало затребуваних талантів на міжнародному рівні.
Невипадково останній великий тріумф Італії на Євро-2020 був побудований навколо кількох гравців, які зміцніли за кордоном, таких як Доннарумма, Жоржиньйо та Верратті, чий досвід за межами Серії А дозволив їм підняти свій рівень гри. І зараз у спробі повернутися на чемпіонат світу після багаторічної перерви, Італія знову покладає надії на гравців вищого міжнародного рівня: Доннарумму, Калафьорі, Тоналі та Кіна, який повернувся до Серії А готовим форвардом хорошого рівня.
Серед нинішнього покоління молодих італійських футболістів складно знайти гравця, здатного закріпитись у стартовому складі одного з провідних європейських клубів. Ця нестача якості відображає систему, нездатну йти в ногу з часом; футбольну культуру, яка не змогла поставити талант у центр свого мислення чи проявити сміливість, довіряючи молодим гравцям. Багато з них, незважаючи на перспективну кар’єру в академіях та молодіжних збірних, опиняються в Серії B чи навіть Серії C заради того, щоб отримувати ігровий час, або їдуть за кордон за досвідом.
Таким був шлях і Франческо Еспозіто, нинішнього форварда «Інтера», який вразив своєю грою в оренді за «Спецію», заслуживши місце в основній команді, після чого повернувся до Мілана і отримав виклик до збірної Італії, за яку забив уже три голи. Молодого нападника вже порівнюють з такими легендами, як Крістіан В’єрі та Лука Тоні, але цей випадок залишається винятком, а не тенденцією в італійській футбольній культурі, яка досі розглядає молодість як слабкість, а не як перспективу.
Є ще одна тривожна тенденція, пов’язана зі скороченням числа молодих італійців, які обирають футбол як свій улюблений вид спорту. Поява нових національних героїв у інших дисциплінах змістила акцент: Яннік Сіннер і Маттео Берреттіні – італійські лідери у світі тенісу, Софія Годжа та Федеріка Бріньйоне – у лижному спорті, також спостерігається відродження італійських волейбольних команд.
У цьому контексті, повному протиріч та труднощів, тренеру національної збірної, хоч би хто це був, доводиться жити під величезним тиском. Ще одна невдача стане останнім ударом по політичній та управлінській системі, яка в останні роки демонструвала невтішні результати, проводила дуже мало структурних реформ і тепер ризикує частиною своєї репутації, неспроможна ухвалити навіть давно обіцяний закон про реконструкцію стадіонів. Можна сказати, що момент істини для італійського футболу настав прямо зараз.
Читайте также: Коли грають Шахтар та Динамо? Відомі дати та час матчів 23-го туру
Сергій ЗАВАЛКО, за матеріалами Goal