Після відновлення Україною у 1991-му незалежності вітчизняний клубний футбол декілька років поспіль не викликав жодних емоцій, окрім смутку та співчуття. Тоді гра № 1 опинилася у такому ж складному становищі, як і майже усі галузі економіки та життєдіяльності. Для якісного ривка угору та покращення був необхідний феномен. Причому, як це часто буває в нас, не щось аморфне, а конкретний особистісний феномен – людина, здатна потягнути за собою все.
Читайте также: Баварія лідирує серед команд топ-5 ліг за результативністю в сезоні
Такою людиною у 90-х для українського клубного футболу став легендарний Валерій Лобановський. Повернувшись із Близького Сходу, Метр досить швидко навів лад у «Динамо», а невдовзі зробив цю команду однією з найсильніших на європейському континенті. В національному чемпіонаті у «біло-синіх» не виникало жодних проблем, проте впевнена та якісна гра, а із нею й результати команди, спонукали конкурентів теж думати над більш ефективним розвитком, аби конкурувати з «Динамо» і також мати можливість грати у Лізі чемпіонів від України, що дає змогу непогано заробити.
Лобановський вивів «Динамо» у півфінал ЛЧ-1998/99, продемонструвавши світу ще одну версію чудової команди, яких у його тренерській кар’єрі було декілька. А далі… Далі Валерій Васильович збирався перебудовуватись під нові реалії, але у 2002-му його не стало. У віці 63 років. І це ознаменувало одне – український клубний футбол буквально осиротів й знову став якимось сірим та звичайним, що не давало простим уболівальникам віру у щось більше – в здатність реально бути успішними в Європі та навіть боротися там за трофеї.
Як показав подальший перебіг подій, на краще все почало змінюватися вже за декілька років після смерті Лобановського. У 2004-му в «Шахтар» прийшов румунський наставник Мірча Луческу, котрий до цього начебто й встиг попрацювати в Італії та Туреччині, проте все одно не сприймався більшістю шанувальників вітчизняного чемпіонату як зіркова фігура – наприклад, як той таки Невіо Скала, із яким у 2002-му «гірники» здобули своє історичне перше золото в українській лізі.
У «Шахтарі» Мірча Луческу провів 12 років, а команда під його керівництвом зіграла 573 матчі. Ці показники є абсолютно рекордними для донецького клубу, так само як і кількість трофеїв, виграних Мірчею для «помаранчево-чорних» – 22. Із Луческу на чолі «Шахтар» став не просто якимось регіональним вискочкою в аспекті конкуренції з «Динамо», а рівноцінним опонентом, із силою та можливостями якого у Києві почали рахуватися. І це в якийсь момент знову відродило віру в український клубний футбол та його здатність розвиватися і рухатися вперед. Конкуренція «Шахтаря» із «Динамо» незабаром пожвавила також й інші маститі за вітчизняними мірками колективи – «Дніпро», «Металіст», «Чорноморець», «Карпати», «Ворсклу»… У багатьох містах знайшлися меценати та спонсори, які забажали інвестувати у футбол і – головне – бачили в цьому певний сенс для себе.
І саме в цьому полягає головне – Мірча Луческу не просто вигравав трофеї із «Шахтарем» за гроші Ріната Ахметова. Він з кожним сезоном допомагав клубу та команді розвиватися, робити все нові й нові кроки вперед, здобувати трофеї, підвищувати показники у рейтингах, розвивати та продавати у клуби-гранди європейського континенту своїх футболістів. І коли у сезоні-2008/09 «Шахтар» під керівництвом Мірчі Луческу виграв Кубок УЄФА, стало остаточно зрозуміло – у нашому клубному футболі справді з’явився тренер колосальної величини, здатний змінювати все навколо себе на краще.
Так, Мірча Луческу не був ідеальним. Він, напевно, запам’ятається вболівальникам своїми екстравагантними витівками та фразами на кшталт: «Браво, Федерація!» Але в цьому він був увесь. Він жив футболом по-справжньому. Не заради грошей і не заради можливості щось і десь там заробити. Практично кожну прес-конференцію Луческу вмів перетворити на шоу. При цьому Мірча намагався робити це так, аби ні у кого навіть не виникала думка про неповагу до нього як особистості. Румунський наставник вмів бути у центрі уваги, висловлювати вкрай резонансні думки, але при цьому він витримував ту незриму грань, переступати за яку не можна ні в якому разі, аби ти завжди в очах оточуючих залишався людиною.
Тому що спорт – це завжди про емоції. Але людське ставлення – це завжди про толерантність, повагу та здатність чути опонента. А Мірчу Луческу завжди поважали у таборі команди-суперниці. І це підтвердилося в 2020-му, коли румунського наставника запросили працювати до «Динамо». У той самий клуб, гегемонію якого Мірча так завзято допомагав розбивати «Шахтарю». У той самий клуб, який протягом чотирьох сезонів поспіль не ставав чемпіоном. До моменту приходу туди Мірчі…
Читайте также: Четвертий матч за рік. Букмекери оголосили фаворита гри Барса – Атлетіко
У «Динамо» Луческу довів ще одну річ, остаточно позбавившись ярлика тренера, здатного давати результат лише за умови величезних інвестицій у склад із боку власника клубу. В своєму першому ж сезоні на чолі «біло-синіх» Луческу привів киян до чемпіонства, заслуженість та справедливість якого не викликала запитань навіть у найзавзятіших шанувальників «Шахтаря». Так, за цей вчинок (прихід в «Динамо») Мірчу довгий час не могли зрозуміти ані фанати «гірників», ані їхні колеги із київського табору. Однак Луческу просто робив свою роботу, залишаючись професіоналом найвищого рівня. Просто тому, що він ставив футбол вище за усе інше. І в цьому також виявлявся його масштаб особистості – Мірча навіть у зрілому віці вмів знаходити для себе мотивацію, а потім буквально заряджати нею усіх довкола себе.
І якщо у «Шахтарі» Луческу мав нагоду користуватися фінансовими можливостями власника клубу, зробивши майстрами топ-рівня таких талантів як Фернандіньо, Вілліан, Дуглас Коста, Фред та інших, то у «Динамо» Мірча виявив себе як фахівець, котрий вміє працювати виключно за рахунок внутрішніх ресурсів. Недивно, що після новин про смерть Луческу в публічну площину зі словами прощання та подяки вийшли Віталій Миколенко, Ілля Забарний, Владислав Ванат, яким робота із Мірчею багато в чому дала такий необхідний поштовх у кар’єрі та шанс почати рухатися вперед.
Мірча Луческу до останнього залишався у футболі. Влітку 2024-го досвідчений наставник, який на той момент вже мав безліч проблем зі здоров’ям, на подив для багатьох, взявся за роботу зі збірною Румунії. На жаль, вивести «триколірних» у фінальну частину чемпіонату світу-2026 в Мірчі так і не вийшло, причому на його шляху стала збірна Туреччини, із якою Луческу працював у 2017-2019 роках та якій багато в чому допоміг пережити важкий період зміни поколінь.
Але відмовитися від роботи із Румунією Мірча навряд чи міг. І згодом він так пояснював це своє рішення: «Найпростіше було сказати «ні». Але настав момент, коли я відчув, що чимось завдячую румунській національній команді. Після того, як я залишив збірну у 1986 році, я довгий час злився, казав собі, що ніколи не повернуся, бо відчував себе скривдженим. Однак пізніше, куди б я не поїхав, я відчував свою прихильність до країни. Це почуття в мене було завжди, а якщо й не виникало, то в певні моменти інші люди намагалися мені про це нагадати. Скрізь, де б я не працював, я був РУМУНСЬКИМ Мірчею Луческу. Мене вважали не футболістом Мірчею Луческу і не тренером Мірчею Луческу, а румунським Мірчею Луческу. За довгі роки, мандруючи світом, я не забув, хто я. Я відчував, що не можу відмовитись від національної збірної. Я пішов на цей ризик».
Очевидно, Луческу чудово все розумів. Він був неймовірно емоційним, але також здатним із холодною головою прораховувати усі деталі й ризики. Напевно, він хотів піти красиво, повернувши збірну Румунії на чемпіонат світу, де «триколірні» не грали із 1998 року. Хтось скаже, що закінчувати кар’єру Мірчі потрібно було ще після відходу із «Шахтаря». Хтось заперечить, що це потрібно було робити після першого тріумфального сезону в «Динамо», але… Кожен ухвалює свої рішення та несе повну відповідальність за своє життя. Досвідчений Мірча, як ніхто інший, це все усвідомлював. І, вочевидь, він обрав саме такий шлях – залишатися у футболі до кінця…
За кілька тижнів до смерті Мірча Луческу встановив черговий рекорд, яких у його житті вистачало. Цього разу він став найбільш віковим тренером світового футболу у розрізі роботи із національними збірними. Можливо, колись це досягнення, як і деякі інші, що залишаються за Мірчею, буде переписане. Але ім’я Мірчі Луческу все одно залишатиметься на слуху, як і його величезна спадщина, особливо для українського клубного футболу. Принаймні, доки футбол є кому дивитися і про футбол є кому говорити…
Читайте также: Валерій БОНДАР: «Про Шахтар стільки говорять – це заслуга Луческу»