Після завершення контракту Сергія Реброва збірна України наразі без головного тренера. Повним ходом йдуть обговорення та інсайди на тему того, хто міг би обійняти цю посаду, фігурують різні кандидатури, реальні і не дуже, і вже написано не одну публікацію та не один коментар зі списками фахівців, яких було б цікаво побачити на посаді головного тренера «жовто-синіх». У цій колонці ми торкнемося більше загальних міркувань про те, якою взагалі має бути головний тренер національної збірної – безвідносно конкретних імен та прізвищ потенційних кандидатур.
Читайте также: РОНАЛДУ: «Це не війна, ми маємо негайно припинити це»
Тренер збірної – це не тренер клубної команди
Хоч як дивно і навіть парадоксально, але саме цей момент часто упускається під час обговорення кандидатур на посаду головного тренера збірної України. Адже має бути очевидним, що специфіка роботи з клубною та збірною командами – це практично протилежності. Клубний тренер працює з гравцями практично в щоденному режимі, тоді як тренер збірної бачить гравців особисто лише кілька разів на рік під час зборів.
Наприклад, минулого року збірна України мала п’ять зборів – наприкінці березня, на початку червня, на початку вересня, в середині жовтня та в середині листопада. Тобто Сергій Ребров працював із гравцями загалом приблизно півтора місяця за весь рік. А після листопада і до наступного збору наприкінці березня цього року була перерва у чотири з половиною місяці. Клубний тренер при цьому безперервно працює з командою протягом 10-11 місяців на рік без таких тривалих перерв.
І ця різниця може стати ще більш значущою у світлі запланованої реорганізації календаря, коли «вікон» збірних стане ще менше, хоч вони й стануть довшими. Відповідно і перерви між зборами національних команд будуть ще довшими і тренерський штаб збірної бачитиме гравців ще рідше.
І саме ця різниця між специфікою роботи клубного тренера та тренера збірної та визначає всі інші критерії, якими повинен мати тренер національної збірної – і багато з них можуть бути придбані лише з досвідом роботи у збірній.
Тренер збірної не повинен бути «тактиком» чи «системником»
Іншими словами, при виборі кандидатури на посаду наставника національної команди не має стояти таке улюблене багатьма питання «у що збірна гратиме під керівництвом цього фахівця?». Збірній зовсім не потрібна якась складна тактика, заплутані схеми тощо. Збірній, яку тренер бачить кілька разів на рік, потрібне щось максимально просте, зрозуміле, але ефективне. Щоб гравці, які не бачили один одного кілька місяців, могли за пару тренувань усе згадати, а новачки – швидко «вхопити». Іншими словами – тренер збірної не повинен «вантажити» гравців тактикою. Головним має бути результат на табло.
У цьому плані найбільш показовим прикладом серед тренерів збірної України є Михайло Фоменко. Неодноразово були закиди на його адресу з боку вболівальників (і не лише їх) за те, в який футбол грає збірна під його керівництвом. Але при цьому саме за Фоменка, який пропрацював майже два цикли, збірна показувала максимальну ефективність – 65% матчів було виграно, всього сім поразок, різниця забитих та пропущених голів +45 при 67 забитих (останнє – найбільший показник серед усіх тренерів «жовто-синіх»). При цьому збірна України зіграла внічию з Англією, обіграла Францію та спромоглася створити проблеми Іспанії. Можна ще й згадати, що Фоменко прийняв збірну вже під час кваліфікації ЧС-2014, коли «жовто-сині» вже мали нічию з Англії на «Уемблі», гостьові нулі з Молдовою та домашню поразку від Чорногорії, і відразу почав давати результат – починаючи з перемоги 2:0 над Норвегією.
Тож тренер збірної повинен насамперед працювати на результат, причому відразу, тут і зараз, а не займатися тим, що ставити «красивий», «привабливий» футбол. (До речі, автор цих рядків не може зрозуміти, чому дуже багато вболівальників не особливо шанують, наприклад, будь-який вертикальний футбол і часто вішають на нього всілякі ярлики. Вертикальний футбол та «бий-біжи» – не синоніми. Те саме стосується і гри на контратаках). Тим більше, що збірна України, в принципі, здатна грати на результат.
Тренер збірної не повинен залежати від конкретних гравців
Це, звичайно, завдання вкрай складне, оскільки для цього має бути велика глибина складу. Водночас цей постулат, частково, пов’язаний із попереднім і абсолютно пов’язаний із головною різницею між тренером збірної та тренером клубу.
Тренер національної збірної працює з гравцями кілька разів на рік протягом відносно короткого часу. І тренер не може бути на 100% впевнений, що наступного збору приїдуть абсолютно ті ж гравці, які приїжджали минулого разу. Ніхто не застрахований від травм та спаду форми – навіть збірна України неодноразово стикалася з тим, що хтось не може приїхати через пошкодження чи травму, у когось інші обставини. Навіть зараз маємо як мінімум Олександра Зінченка із порваними хрестоподібними зв’язками, який збірній надовго не помічник. Про Михайла Мудрика, який невідомо, коли повернеться після дискваліфікації та невідомо, чи зможе вийти на свій рівень, говорити не доводиться. Плюс – новачки: завжди можуть чудово показати себе у клубах гравці, які раніше не грали за збірну.
Іншими словами тренер національної збірної повинен працювати, відштовхуючись від гравців, які є у нього в розпорядженні тут і зараз у найкращій своїй формі, а не можуть бути колись. Наприклад, нерідко звучить у публікаціях, що у нас немає чи майже немає вінгерів, чи ще когось, і це проблема нашої збірної. Тренер національної збірної не повинен мати проблем від того, що немає гравців на ту чи іншу позицію, того чи іншого типажу, або профайлу. Тренер національної збірної повинен підбирати оптимальне розташування, виходячи з того, хто з гравців у нього є на нинішньому зборі, а не вбудовувати цих гравців у певне розташування, як у прокрустове ложе.
Читайте также: МАРКЕВИЧ: «Атлетико та Арсенал зробили ставку на оборону»
Навіть не так важливо, якої тактики, яких схем та принципів дотримуються клуби гравців збірної. Бо там інші тренери, інші партнери, інші суперники, все інше. Збірна – це чистий аркуш, на якому не повинно бути нічого складного.
Тренер збірної та його штаб мають бути аналітиками
Тут слід згадати ще одну відмінність клубного тренера від тренера національної збірної. У розпорядженні клубного тренера є пара десятків заявлених за клуб гравців протягом усього сезону водночас у розпорядженні тренера збірної є всі гравці, які мають право виступати за національну збірну. Іншими словами – у розпорядженні головного тренера збірної України є всі гравці з українським громадянством, які не заграні за інші національні збірні.
І головний тренер зі своїм штабом між зборами має стежити за всіма цими гравцями, яка у них форма, який результат вони показують у клубах на цю мить та яка у них динаміка. Він не повинен замикатися на вузькому «пулі» гравців – цей «пул» повинен постійно розширюватися. Тільки так можна отримати хорошу глибину складу та максимально застрахуватися від потенційних проблем на випадок, якщо хтось не зможе приїхати на чергові збори.
Для тренера збірної не повинен бути чимось неприйнятним виклик до збірної потенційного «халіфа на годину», навіть якщо потім він зникне. Згадаємо приклад Олександра Філіппова, який у складі чернігівської «Десни» став найкращим снайпером УПЛ, але Андрій Шевченко його до збірної не викликав, попри те, що в збірній саме тоді, як раз, була проблема з форвардами. Згодом Філіппов зник з уваги після серії невдалих трансферів. Якщо гравець здатний принести користь збірній, принести результат тут і зараз тренер збірної не повинен його ігнорувати. І не важливо, якщо потім він зникне у нікуди: головне – результат тут і зараз.
Тренер збірної має бути головним не лише за назвою посади
Іншими словами – гравець не може бути вищим або головнішим за тренера в роздягальні. Згадаємо історію, коли Андрій Ярмоленко попросив головного тренера Сергія Реброва покинути роздягальню: це прямо вказує на те, як гравці ставляться до тренера. І це недобре.
Тому тренер збірної не повинен бути зобов’язаний викликати гравців, з якими у нього проблеми, хоч би якими «зірками» вони не були – токсична атмосфера в роздягальні результату не сприяє. Тут дуже гарний приклад із волейболу – там чоловіча збірна України змогла показати чудові результати без «зірок», у яких виник конфлікт із тренерським штабом.
Гравці у збірній не пов’язані з нею контрактом, на відміну від гравців у клубах. Тож головний тренер збірної має мати повне моральне право відмовитися від виклику на збір будь-яких гравців, які його не влаштовують з тих чи інших причин. І це право не повинно ставитись під сумнів, оскільки основна відповідальність за результат також лежить саме на головному тренері.
***
Підбиваючи підсумки, ми повертаємося до того, що головний тренер збірної та головний тренер клубу – практично протилежності. Щобільше – нерідкі випадки, коли прекрасні клубні тренери у збірних проявляли себе набагато слабше. Згадаймо хоча б Карло Анчелотті у збірній Бразилії: п’яте місце у кваліфікації ЧС-2026 – явно не той результат, який можна вважати добрим для команди, яка свої чотири попередні кваліфікації виграла. Або Валерія Лобановського, який зі збірною України не вийшов на ЧС-2002 із досить «прохідної» групи.
З іншого боку є приклад француза Ерве Ренара, який не має серйозного клубного досвіду, тим більше – досягнень з клубами, але при цьому він добре зарекомендував себе як тренер збірних: виграв два Кубки Африканських Націй, у тому числі – з не найсильнішою збірною Замбії вперше в її історії. Або ісландський спеціаліст Хеймір Хадльгрімссон, який також на клубному рівні нічим себе не проявив, але вивів у чвертьфінал чемпіонату Європи, а потім і на чемпіонат світу збірну своєї країни і був близьким до того, щоб вивести на ЧС-2026 збірну Ірландії (принагідно ірландці вдома обіграли Португалію з рахунком 2:0).
І саме розуміння цієї різниці має стати ключем до того, щоб вибрати для збірної України того тренера, який може досягати з нею гарних, високих результатів, на які вона, в принципі, цілком здатна.
Читайте также: ФОТО. Як виглядає Краків, де відбудеться матч Шахтар — Крістал Пелас