29-річний вихованець «Динамо» в Україні зіграв усього нічого: два роки в «Зорі» в 2018–2020 рр. і сезон в «Олімпіку», де він так і не зміг стати основним гравцем. Зате по світу Литвин поїздив пристойно: від Португалії, де грав на початку кар‘єри, до Фарерських островів, Азербайджану та країни 404. Там нетривалий період захисник грав до повномасштабного вторгнення і розірвав контракт одразу після нападу росії на Україну.
Читайте также: Після Павлова. Відомий експерт працевлаштувався у Лівому Березі
Останній сезон Дмитро провів у екзотичному чемпіонаті Малайзії, захищаючи кольори клубу «Куала-Лумпур».
– Якими були перші враження від Малайзії, коли вийшли з літака? – запитав у Литвина на початку розмови.
– Перші враження – дуже багато зелені та напрочуд висока вологість повітря. А коли під’їхали до міста, я був вражений тим, що це – справжній мегаполіс посеред джунглів. Неймовірні будівлі, хмарочоси — усе виглядає дуже незвично та справило на мене сильне враження.
– Що найекзотичніше чи найнезвичніше ви вже встигли побачити в цій країні?
– Напевно, величезний вибір овочів і фруктів. А ще – місцева живність. Наприклад, тут таргани розміром мало не з пів долоні, та ще й літають. Це справді вражає.
– Як адаптувалися до місцевого клімату?
– Так, це було непросто. Перший час навіть на вулицю складно було виходити через вологість. Поступово звик, хоча на різних островах вона відчувається по-різному.
– Що скажете про місцеву кухню? Вже куштували щось шокувальне?
– Кухня тут дуже різниться з нашою. Тому, поки дружина була вагітна, ми переважно готували вдома. Благо, в магазинах величезний вибір продуктів. А якщо казати про місцеві страви, то мені вистачало просто дивитися, що їдять партнери по команді. Тоді я зрозумів, що не настільки сміливий. У них поєднання дуже гострого з дуже солодким – це абсолютна база. Тому як ревізор я б таке не рекомендував.
– Як там уболівають? Чи впізнають футболістів на вулицях Куала-Лумпура?
– У команд з історією багато фанів, навіть на виїзді. Моя команда відносно молода, тому фан-база не така велика, але все одно впізнають у місті, підходять сфотографуватися або взяти автограф, підтримують у соцмережах.
– Наскільки популярний футбол у Малайзії порівняно з іншими видами спорту?
– Напевно, що так, футбол – найпопулярніший вид спорту.
View this post on InstagramA post shared by Dmytro Lytvyn (@lytvyn_dima96)
– Якщо порівняти рівень чемпіонату Малайзії з європейськими лігами, де ви грали, на що це схоже?
– Це зовсім інша ліга, не схожа на Європу взагалі. Кліматичні умови дуже впливають на темп гри. Легіонери в кожній команді роблять різницю на полі.
– Що в Малайзії коштує невиправдано дорого, а що — смішні гроші?
– Назагал тут життя набагато дешевше, ніж в усіх місцях, де я мешкав до цього. Із дорогого, наприклад, імпортні товари з Японії: м’ясо ваґю, відбірні екзотичні фрукти, але це те, що ти не купуєш у повсякденному житті, а ось дешевого тут дуже й дуже багато.
***
– У 18 років ви переїхали із системи харківського «Металіста» до Португалії. Як узагалі виник цей варіант?
– Мій батько – футбольна людина. Через знайомих він знайшов агента, завдяки якому я потрапив до Португалії.
View this post on InstagramA post shared by Dmytro Lytvyn (@lytvyn_dima96)
– Складно було адаптуватися до португальського менталітету та мови в такому юному віці?
– На адаптацію знадобився час, але дуже допомогло те, що я був не єдиним українцем тоді в команді. І моє сильне бажання грати також допомагало не звертати ні на що уваги.
– Ви потрапили до «Бенфіки» Б. Що найбільше вразило в структурі цього європейського гранда?
– Найбільше мене вразило те, що це була справді одна велика родина. Була спільна їдальня, де харчувалися всі разом – від гравців академії до футболістів першої команди. Для мене це чудовий приклад того, що між молодими й досвідченими гравцями немає жодних бар’єрів, а молоді футболісти куди легше адаптуються до вимог першої команди.
Також дуже вражала конкуренція на кожній позиції та високий рівень індивідуальної майстерності гравців з усього світу. Надто запам’яталося ставлення до роботи: на тренуваннях кожен викладався на 100%, а по їх завершенні багато хто залишався, щоб додатково працювати індивідуально над собою.
Ще додам цікаву історію. Один із моїх перших днів перебування на базі. Йду на обід, і з їдальні виходить легенда клубу, тодішній капітан Луїзау (для розуміння: на той час «Бенфіка» кілька років поспіль була чемпіоном, я дивився всі їхні матчі проти «Порту» й «Спортінга», бачив, як він «виносив» людей, тож для мене це був великий приклад топового захисника). Також центральний захисник, тільки втричі більший за мене.
І я, як укопаний, зупинився і дивлюся на нього. А він, побачивши це, просто підійшов до мене та почав спілкуватися. Як у мене справи, на якій позиції я граю і т. ін.
Саме про такі моменти я й кажу: коли ти перебуваєш там, то відчуваєш себе, як у великій родині. Психологічно такі моменти дуже впливають на молодих гравців та їхню впевненість.
– Із ким із нинішніх світових зірок доводилося тренуватися чи перетинатися на базі в Ліссабоні?
– Захисник Рейнілду Мандава – дуже швидкий, цупкий і непоступливий гравець. Півзахисник Жоау Фелікс – найсильніший та найяскравіший гравець із тих, з ким я грав. Тоді він ще був юним талантом, але на полі приймав будь-який м’яч – на рівні коліна чи шиї, все одно – й одразу вперед. Техніка та ухвалення рішень були взагалі на іншому рівні. Він завжди відкривався поміж лініями, й потрібно було просто туди доправити м’яч, можна було хоч на удар це робити.
Нападник Карлос Вінісіус – це просто машина для забивання голів! Він грав за «Бенфіку», «Наполі», «Тоттенгем», «Фулгем» – усі команди не пригадаю, зараз він грає в «Греміо».
– Вже тоді було видно, що Фелікс – майбутня суперзірка?
– Так, із першого тренування я зрозумів, що це топгравець. Хоча йому тоді було, напевно, 15 чи 16 років, і фізично він виглядав дитиною. Проте, коли він зробив перші дотики до м’яча, одразу стало зрозуміло, що це великий талант.
– Який він поза полем?
– Він був веселим і простим хлопцем. Його одразу взяли під крило найстарші хлопці в команді Б на той час, і він дуже багато жартував із ними. Взагалі тоді в команді була дуже дружня атмосфера.
– Який головний урок ви винесли зі школи «Бенфіки»?
– Потрібно завжди над собою працювати й удосконалюватися. Це, в принципі, урок із Португалії та по життю.
Ну й, звичайно, якісь тактичні й технічні моменти саме в грі.
– Чого, на вашу думку, не вистачило, щоб закріпитися в першій команді ліссабонців?
– Дуже велика конкуренція. Зараз усі захисники, які зі мною були на той час у команді Б, грають у прем’єр-лігах різних країн.
***
– Ви змінили кілька португальських клубів. За чим португальським зараз сумуєте найбільше?
– Тренувальний процес, відкритий футбол та атмосфера на стадіонах від уболівальників. Це завжди було дуже емоційно.
– Після Португалії ви грали за «Зорю» та «Олімпік». Який етап в УПЛ згадуєте найтепліше?
– «Зоря» – дуже крутий період і дуже важливий у моїй кар’єрі. Багато чому навчився і дуже виріс у футбольному плані та як людина.
Читайте также: Франція – Ірак. Прогноз Ігоря Циганика на матч чемпіонату світу 2026
В «Олімпіку» був також чудовий колектив, але я там затримався всього на пів року.
– У 2021 році ви ухвалили рішення перейти до чемпіонату росії. Як зараз, з огляду на все, оцінюєте той свій крок?
– Моя миттєва реакція на те, що відбулося, – це найголовніше, я вважаю. Це мій досвід, не найприємніший, але такий, який є.
– Ви розірвали контракт зі СКА (Хабаровськ) 1 березня 2022 року. Як і де ви зустріли ранок 24 лютого?
– 24 лютого з командою ми були на зборах у Туреччині.
О 5-й ранку мене розбудив сусід по кімнаті Гліб Грачов з криком: «Прокидайся, на нас напали». Одразу подзвонив батькам, вони сказали, що почалася війна. О 10-й ранку я пішов і попросив розірвати контракт. О 12-й дня підписав папери.
– Що в ті перші дні повномасштабної війни казали ваші російські одноклубники та керівництво клубу?
– Вони були також у шоці й не вірили в те, що відбувається. На той час я вже майже ні з ким не спілкувався та повсякчас перебував у своєму номері.
– Як у вас фізично вийшло виїхати з росії у перші дні вторгнення? Це був складний шлях?
– Я покидав команду з Туреччини.
– Як вийшло розірвати контракт із російським клубом? Бо є гравці, які казали, що їм не дозволяли цього зробити.
– Все дуже просто. О 10-й ранку я поспілкувався з начальником команди й тренером і сказав, що не зможу грати під час війни, давайте розривати контракт. Вони з розумінням поставилися до цього, й о 12-й підготували папери. Я підписав їх, і на цьому все.
Приблизно за 3–5 днів з’явився варіант із Фарерами, я одразу полетів та уклав контракт. А з приводу інших можу сказати, що це правда – з гравцями не хотіли розривати контракти й відпускати їх, надто на початку.
***
– Майже одразу після виїзду з рф ви опинилися на Фарерських островах у клубі «Клаксвік». Контраст був разючим?
– Так, це зовсім інший світ – Скандинавія. Дуже цікавий досвід.
– Як це — грати у футбол там, де майже завжди вітер, холод і немає дерев?
– Це набагато легше, ніж сильна спека та вологість. Ми ж з України.
– Що роблять місцеві футболісти на Фарерах у вільний час?
– Зранку багато хто працював на роботі, ввечері були тренування. Хлопці дуже професійно ставилися до роботи. Всі окремо працювали в залі за спеціальною програмою, а дисципліна була на найвищому рівні.
– Ким працювали ваші одноклубники поза футболом?
– Найцікавіше, що я запам’ятав: один із гравців збірної на той час, Рене, працював на електростанції або в електроенергетичній компанії. Одного разу він приїхав на тренування з каскою в руках, і я почав розпитувати його про роботу. У нього була справді серйозна посада.
Деякі хлопці працювали в офісах, а молодші здебільшого були зайняті на підприємствах. У нашого воротаря Мейнтхарда був власний спортивний магазин. Я навіть замовляв собі бутси через нього.
Всі місцеві гравці поєднували футбол із роботою, тоді як від іноземців вимагали щодня о 10-й ранку бути на стадіоні. Тренажерний зал і тренування на полі були обов’язковими. Командне тренування відбувалося о 17:00, і, якщо чесно, взагалі не відчувалося, що хлопці після роботи, тому що всі викладалися на максимум.
У них інший менталітет у цьому плані, й для мене це був важливий досвід.
– Скільки футболістів могли повністю забезпечувати себе лише футболом?
– На це питання мені складно відповісти. Я лише знаю, що майже всі місцеві хлопці або працювали, або вчилися залежно від віку.
– Як команда виступала в єврокубках, якщо багато гравців паралельно працювали на звичайних роботах?
– Це взагалі ніяк не впливало на команду. Всі знали свою роботу на полі. Ми дуже серйозно готувалися до кожного суперника: дивилися відео, розбирали їхню гру та відпрацьовували все на тренуваннях.
Перед матчами в роздягальні була стіна з купою паперів (приблизно 30–40): аути, кутові, переміщення, зони для передач – усе було детально розписано. Як направду, такий рівень підготовки мені не траплявся ні до того, ні після.
В єврокубках ми програли «Буде-Глімт» 0:3 на виїзді, але виграли 3:1 вдома. Пройшли «Сутьєску» (Чорногорія) (0:0, 1:0), а команді «Балкані» (Косово) після 2:3 й 2:1 поступилися лише в серії пенальті.
За 6 матчів забили 8 голів, із них 5 – після стандартів. Це наочно демонструє, скільки уваги ми приділяли деталям.
– Згодом ви відіграли сезон в Азербайджані за «Сабаїл». Чим запам’ятався місцевий чемпіонат?
– Запам’ятався зустріччю з дружиною. Дуже цікавий і конкурентний чемпіонат, мені дуже сподобалося.
View this post on InstagramA post shared by Dmytro Lytvyn (@lytvyn_dima96)
– Ви пограли в Україні, Португалії, на Фарерах, в Азербайджані та Малайзії. Де найкомфортніше жити футболісту?
– Київ і Баку.
– Яка країна з цього списку вас найбільше змінила як людину?
– Кожна країна змінила мене. Україна – це база та домівка. Португалія – це зростання та футбольне становлення. Азербайджан – це дружина, зміна цінностей і пріоритетів. Сім’я. Малайзія – роль батька та безумовна відповідальність.
– Про що зараз ваша головна футбольна мрія?
– Потрапити до сильного чемпіонату, до команди, з якою зможу здобувати трофеї. Це буде чинником і шансом дістати виклик до національної збірної.
Працюватиму, а час усе розставить на свої місця.
– Чи розглядаєте варіант колись завершити кар’єру саме в українському клубі?
– Чому б і ні! Україна – це мій дім. Якщо буде цікава пропозиція, я із задоволенням повернуся.
Читайте также: Реал може підписати одного з найкращих форвардів світу. Топ-трансфер літа
Вадим АНДРЕЄВ