Від Пола Макграта до Джона Макгінна: символічна збірна зірок Астон Вілли
Getty Images/Global Images Ukraine. Гарет Баррі Чи багато ви знаєте футбольних клубів, які можуть похизуватися 150-річною історією? Забарилися з відповіддю? Відкриваєте Вікіпедію? Шукаєте? Ну, обмаль таких, коли чесно. Й узагалі мізерниця клубів, які в такому поважному віці на видноті в чи не (та можна, в принципі, й без «чи не») найпотужнішій лізі світу. Цьогорічного березня півторасотрічне круглодаття відзначає «Астон Вілла», заснована заледве чи не в прадавнє футбольне першосвіття. «Віллани» впродовж своєї історії дізнали кілька зіркових часин. Перша датована межею ХІХ й ХХ ст. Тоді команда з Бірмінгема була законодавцем футбольної моди в Англії і здобулася на пів десятки національних титулів. Пам’ятаю ще фразу Валерія Мирського з програмки до матчу київського «Динамо» проти «Астон Вілли» в 1982 р.: «ХХ століття «Астон Вілла» зустріла в розквіті сил і можливостей». Відгомін тієї епохи стався наприкінці першого десятиліття ХХ ст., коли «віллани» вшосте стали чемпіонами Англії. Другий сплеск – початок 1980-х, коли чудовим доповненням до національного чемпіонства став тріумф у Кубку чемпіонів, а також звитяга в Суперкубку УЄФА. Третя звитяжна хвиля – від початку до половини 1990-х, саме тоді бірмінгемці дістали два віцечемпіонства й двічі здобували Кубок ліги. Й ось нині – 4-й пік-щовба. З відносних здобутків – вихід до фіналу Кубка Ліги в 2020-му, однак не полишає впевненість, що саме ця команда здатна й на п’єдестал в прем’єр-лізі, й на звитяжну ходу в єврокубках, хай, може, й не в найпрестижнішому з них. В усякому разі й сьогочасся делегувало свого представника-достойника в символічну історичну команду. 
Людина з обкладинки – перший двоклубовий євротріумфатор
Воротар: Джон Джеймс Ріммер (народився в 1948 р.)
На воротарську позицію два майже рівноправні претенденти: Джон Джеймс Ріммер і Найджел Спінк. Обидва грали в один історичний період, обидва долучилися до тріумфу «Астон Вілли» в чемпіонаті Англії та Кубку чемпіонів на початку 1980-х. Й обрати між ними не так уже й просто. Віддам перевагу Ріммеру через те, що він мені запам’ятався бездоганною грою проти київського «Динамо» в Сімферополі в чвертьфіналі Кубка чемпіонів-1981/82 (був, до речі, найстаршим у складі бірмінгемців), коли всі зусилля зіркового нападу динамівців звів нанівець. На жаль, у фіналі Кубка чемпіонів проти «Баварії» він відіграв лише 10 хвилин, а надалі змушений був через травму залишити поле. Й у переможному для «вілланів» матчі за Суперкубок УЄФА проти «Барси» грав уже Спінк. Однак більшу частину матчів у розіграші Кубка чемпіонів-1981/82 відіграв саме Ріммер, і відіграв якнайнадійніше.
Getty Images/Global Images Ukraine. Джон Ріммер (у верхньому ряду зліва)
Символічно, як на мене, що на обкладинці програмки до стартового матчу тієї звитяжної для «Вілли» кампанії у Кубку чемпіонів – проти ісландського «Валюра» (до слова, ту гру відвідав лише 20 481 глядач – мізерниця для майбутнього переможця, натомість на киянах вже було 38 579 фанів) – розміщено фото саме Ріммера. Унікальність Ріммера ще й у тому, що він став першим гравцем в історії, який долучився до звитяг у Кубку чемпіонів із двома різними клубами. Першим був «Манчестер Юнайтед», а часова відстань між двома євротріумфами Ріммера становила 14 років.
Марк Босніч? Людина-скандал (був зокрема дискваліфікований за вживання кокаїну, заарештований за побиття своєї дівчини), проте голкіперський хист мав. Й два тріумфи «левів» у Кубку англійської ліги в 1990-ті й його заслуга теж. Проте й Ріммеру, й Спінку за внеском в історію клубу, як на мене, все ж таки програє.
Від вишини до краю прірви
Захисники: Стів Стонтон (народився в 1969 р.), Пол Макграт (народився в 1959 р.), Аллан Еванс (народився в 1956 р.), Гарі Вільямс (народився в 1960 р.)
Ліворуч у захисті – легендарний ірландець Стів Стонтон. В «Астон Віллі» в нього було дві каденції: триваліша – в 1990-ті, коротша – на початку ХХІ ст. Прикметно, що саме в складі «Вілли» Стонтон повністю вкомплектував свій англійський звитяжний список. Якщо, будучи гравцем «Ліверпуля», він вигравав чемпіонат, Кубок і Суперкубок Англії, то, будучи «вілланом», двічі здобував Кубок Ліги. Якщо у фіналі 1994 р. проти МЮ провів на полі 79 хвилин (та гра запам’яталася серед іншого й вилученням манкуніанця Андрія Канчельскіса), то в фіналі 1996 р. проти «Лідса» так і залишився в запасі. Стонтон був ефективним не лише під час виконання прямих – захисних – обов’язків, а й часто-густо вельми ефективно наводив шарварку в атаці. Невтомно гасав усім лівим флангом, виконував ювелірні подачі, а коли-не-коли й забивав голи фантастичної краси. Оцініть, скажімо, його постріл у 1993 р. у ворота МЮ, які захищав Петер Шмайхель.
Інший легендарний ірландець – центрдеф Пол Макграт. Тривалий час він цементував оборону «Манчестер Юнайтед», проте наприкінці 1980-х попрямував до «Астон Вілли», де одразу першого сезону долучився до віцечемпіонства, а надалі став гравцем року за версією Професіональної футбольної ліги в 1993 р. й здобув Кубок Ліги й у 1994 р. й у 1996 р., майже бездоганно провівши весь фінал проти МЮ й ідеально проти «Лідса». Про нього казали, що він робить захист «витвором мистецтва». Й справді, грою Макграта у відборі не можна було не захоплюватися! Та його позафутбольне життя не є легким: у дитинстві Макграт поневірявся по дитячих будинках, мати народила його від нігерійця, який одразу ж і зник з її життя, і, боячись гніву своїх батьків, відправила дитину до дитячого будинку, в зрілому віці Пол сповна дізнав лиха від алкогольної залежності. Про це, а також про спроби самогубства зокрема багато йдеться в його автобіографічній книжці «Повернення з краю прірви».
В пару до Макграта поставлю важливу постать в обороні «Вілли» початку 1980-х – шотландця Аллана Еванса. Він не грав проти киян у 1982 р. в Сімферополі. Однак наставник «вілланів» Тоні Бартон на післяматчевій пресконференції після кримського матчу висловив сподівання, що Еванс повернеться до гри-відповіді й підкреслив його важливу роль під час стандартів, зокрема й біля воріт суперників. До слова, в уже згадуваній програмці до сімферопольського двобою між киянами та бірмінгемцями ім’я цього оборонця писали як Еллан.
Зазвичай, коли ми хочемо підкреслити чесноти гравця, вживаємо термін «універсал». Проте й буцімто вузька, проте фахова спеціалізація може бути ознакою майстерності. Правий захисник Гарі Вільямс мало не з десяток років відіграв суто на правому фланзі оборони «вілланів», зокрема й добу євротріумфу початку 1980-х і зосереджений був на оборонній роботі. Жодного голу в футболці «Астон Вілли» він не забив (до слова, на схилі ігрової кар’єри в «Лідсі» та «Бредфорді» він неоднораз відзначався голами, хоча сумарно за ці два клуби зіграв куди менше матчів, ніж за бірмінгемців), однак був важливим елементом тієї «золотої команди». Головні його ознаки – суворе дотримання ігрової дисципліни, вміння читати гру, непогана швидкість. Ну, й, звісно, варто відзначити його жорсткість і непоступливість. Власне, він став єдиним гравцем серед учасників фіналу Кубка чемпіонів-1981/82, хто дістав попередження.
Інші варіанти для захисту? Центрдефом можна поставити й нинішнього тренера збірної Англії Гарета Саутгейта. Проте сказати, що Саутгейт-гравець міцно асоціюється саме з «Віллою», не можу. «Крістал Пелас» і «Мідлсбро» так само мають право називати його своїм. Ну, й чемпіонства або єврокубка Гарет у складі «вілланів» не здобував, хіба що однораз Кубок Ліги.
Ешлі Янг на лівий фланг? Ну, все ж таки, погодьтеся, він більшою мірою «червоний диявол», ніж «лев». Алан Райт ліворуч? Метикуватий, невеличкого росту лівий оборонець, хоча й залишив певний слід в історії «кларетно-блакитної армії», однак можна констатувати, що йому не надто пощастило з історичним періодом, на який припала його гра у Бірмінгемі.
Ланка рекордсменів
Півзахисники: Гарет Баррі (народився в 1981 р.), Гордон Коуенс (народився в 1958 р.), Денніс Мортімер (народився в 1952 р.), Джон Макгінн (народився в 1994 р.)
Опорник «левів», звісно, Гарет Баррі. Він є другим за кількістю матчів у футболці «Вілли» (дюжину років провів у клубі!). Шульга, народжений у Гастингсі, відзначався неабияким вмінням читати гру, передбачувати події на полі, опинятися там, де через миттєвість опиниться й м’яч. Ну, й мав ще одне неабияке вміння – ювелірно віддавати довгі передачі. Є в його кар’єрі матч-бенефіс. У сезоні-2007/08 у двобої проти «Болтона» (4:0 на користь «Вілли») Баррі мав стосунок до кожного забитого голу: двічі відзначився сам (головою і дальнім ударом) й двічі асистував партнерам (фланговий навіс і чудова подача зі стандарту). Прикметно, що та гра символізувала собою вихід «кларетно-блакитної армії» з обліжної кризи, адже перед тим «віллани» поступалися в 5-ти матчах поспіль.
Гордон Коуенс чи не основний гравець у тактичних побудовах зіркової «Вілли» початку 1980-х. Фактично через нього в центрі поля будувалася вся гра. Коуенс – рекордсмен «левів» за кількістю проведених матчів. Відзначався величезним обсягом роботи на полі, встигав буквально скрізь, був і вправним пенальтистом. Серед його трофеїв: Кубок Ліги 1977 р., чемпіонство в 1981 р., Кубок чемпіонів і Суперкубок УЄФА 1982 р.
Тримаю в руках програмку до бірмінгемського матчу «Астон Вілла» – «Динамо» (Київ) в 1982 р., де на обкладинці – світлина з першої гри в Сімферополі, там – рукостискання капітанів команд Володимира Безсонова та Денніса Мортімера, й задаюся питанням: в кого з них футбольна доля склалася краще? Як на мене, все ж таки в нашого співвітчизника. Він куди титулованіший за колегу. Проте Мортімер здіймав над головою Кубок чемпіонів і Суперкубок УЄФА. Денніс народився в Ліверпулі, однак ніколи не грав за жоден клуб із рідного міста. До «Вілли» провів чимало сезонів у «Ковентрі», проте по-справжньому розкрив свій талант у Бірмінгемі, де відіграв десяток років.
До речі, тоді в сімферопольському матчі проти киян саме Коуенса та Мортімера виокремив серед своїх підопічних наставник бірмінгемців Тоні Бартон (змінив Рона Сандерса незадовго перед першим двобоєм проти киян, у програмці, випущеній у Києві, навіть не зазначений як головний тренер). Ті хлопці справді неабияк попрацювали тоді в середній лінії.
Й віддамо данину сьогоденню. Шотландець Джон Макгінн – капітан і душа нинішньої «Вілли», як на мене, вже заслужив право бути в символічній збірній клубу всіх часів. Дебютував у складі «вілланів» ще в чемпіоншипі, поступово пройшов шлях із командою до верхніх рядків таблиці прем’єр-ліги. Вболівальники «левів» зі стажем називають його «Коуенсом сьогодні». Справді, ігрові характеристики схожі: така сама жага боротьби й висока працездатність. Макгінн сумлінно відпрацьовує на полі й у креативі, й у руйнуванні. Шульга з потужним ударом нині вартує 30 млн євро й є сполучною ланкою між захистом і нападом «Вілли».
З усмішкою вбивці
Нападники: Габріель Агбонлахор (народився в 1986 р.), Дуайт Йорк (народився в 1971 р.)
Уродженець Бірмінгема, вихованець футбольної академії «Астон Вілли» Габріель Агбонлахор поєднував у собі чимало чеснот справжнього форварда: гольове чуття, потужні удари з обох ніг, швидкість, вміння протиснути супротивника, вправну гру на другому поверсі, кмітливість у штрафному майданчику. Приміром, матч у сезоні-2008/09 проти «Манчестер Сіті» (4:2 на користь «Вілли»), в якому Габі відзначився хет-триком, якраз і став яскравою демонстрацією його скілів. Агбонлахлор є четвертим гравцем в історії «Астон Вілли» за кількістю проведених матчів.
Кажете, що Дуайт Йорк – «червоний диявол»? То, певно, ви забули його гру за «левів». У нього виходило й відзначатися хет-триком у бордово-блакитній футболці (проти «Ньюкасла», хоча матч «віллани», зрештою, програли 3:4), й ставити крапку в фіналі Кубка Англійської футбольної ліги проти «Лідса» (3:0) в 1996 р. Мав він безпосередній стосунок й до тріумфу «левів» у Кубку Ліги в 1994 р. Поза полем? Не можна сказати, що вболівальники надто поважали Йорка. Триб його життя (п’яні вечірки, нестриманість у сексуальних стосунках, палка любов до грошів’я, безмежне самолюбство) викликав відразу в багатьох фанатів. Додали негативу й виступи тринідадця за «Бірмінгем» під завісу ігрової кар’єри. А ось голи він справді забивав вишукані. Недарма йому дали нік «Вбивця, що посміхається». Вбивчі удари з обох ніг, шалена швидкість, миттєве ухвалення слушних рішень на полі – характеристики Йорка-гравця.
Інші форварди? Були в «Астон Вілли» й Джон Кар’ю, й Пітер Уїт, і Тоні Морлі. Останній, до слова, мені найпаче запам’ятався по матчах із киянами в 1982 р. (кумедно, що в згадуваній уже програмці, випущеній у Києві, його ім’я чомусь написали «Моні»). Це, звісно, вправні форварди, однак напрочуд часто вони змінювали команди й не відзначалися надто стабільною грою в футболках «Вілли». Аче, безперечно, свою забивну справу знали.
Між Тоттенхемом та Аяксом
Нинішня «Вілла», очолювана Унаї Емері, небезпідставно претендує на вихід до Ліги чемпіонів. Однак команду бере то жаром, то холодом. Після 0:4 від «Тоттенхема» йде 4:0 над «Аяксом». Звідси випливає, що за снагою «віллани» розташувалися десь між ними? Ой, непросто відповісти на це запитання. 65-мільйонний Оллі Уоткінс регулярно забиває, та й за асистами веде перед у команді. Про чемпіонство, звісно, не йдеться, однак 4-ми «віллани» цілком можуть фінішувати. Та й поборотися за звитягу в Лізі конференцій їм цілком до снаги. Давнезно вже у бордово-блакитній частині Бірмінгема не святкували завоювання трофеїв. Алчба до них наявна! Архітектор євротріумфу 1982 р. Тоні Бартон тоді казав: «Ми виграли це для «Астон Вілли», для Бірмінгема, для Англії, і для Великої Британії». Чи не час згадати, як це робиться? Тим паче, що хто-то, а Унаї Емері вміє проводити своїх підопічних звивистими єврокубковими стежинами до звитяг. Кубок Ліги конференцій чим не дарунок до 150-річчя?!
