30 років ЕПОхи, або гонка, яка змінила все. Історія допінгу у велоспорті

Getty Images/Global Images Ukraine

20 квітня 1994 року, рівно 30 років тому. Бельгія, престижна одноденна велогонка Флеш Валлонь. За 72 км до фінішу в атаку йдуть три велогонщики команди «Gewiss Ballan» – італійці Морено Арджентін і Джорджо Фурлан, а також росіянин Євгеній Бєрзін. Незважаючи на всі зусилля пелотону, наздогнати їх так нікому і не вдалося: Арджентін здобув перемогу у фінішному спринті проти Фурлана, а Бєрзін фінішував третім з відставанням у 22 секунди. Приголомшлива демонстрація сили, неймовірне домінування.

Світовий пелотон – це відносно невелика і закрита спільнота, де всі про всіх все знають. Уже в той момент усі чудово розуміли, що секрет такого вражаючого і принизливого для суперників тріумфу «Gewiss Ballan» – еритропоетин, або скорочено ЕПО. Препарат, який був винайдений для лікування анемії, однак у підсумку перетворився на найефективніший допінг в історії світового спорту.

Розуміли все і спортивні ЗМІ. Наступного ранку лікар команди «Gewiss Ballan» і майбутній «хрещений батько» світового допінгу, доктор Мікеле Феррарі, у відповідь на запитання журналіста L'Equipe заявив, що ЕПО не має істотного впливу на спортивні результати, і що застосування цього препарату жодним чином не компрометує спортсмена. На запитання про те, чи шкідливий еритропоетин для людського організму, Феррарі у своєму фірмовому саркастичному стилі відповів, що «випити 10 літрів апельсинового соку теж шкідливо».

Безумовно, ЕПО почав застосовуватися у велоспорті не перед Флеш Валлонь-1994, а значно раніше, однак саме ця гонка стала вражаючою та лякаючою демонстрацією того, який феноменальний ефект може дати цей препарат за умови його продуманого та систематичного застосування в правильному поєднанні з тренувальними навантаженнями.

Досить швидко всі ті методики, які застосовували в «Gewiss Ballan», розтеклися по всьому світовому пелотону і на багато років стали домінуючим трендом. Про те, що володарем ексклюзивного ноу-хау «Gewiss Ballan» був лише обмежений період часу, говорять кар'єри трьох героїв тієї самої Флеш Валлонь-1994. Морено Арджентін на той момент вже був живою легендою світового велоспорту з приголомшливим послужним списком. Але до 1994 року 34-річний ветеран вже вважався «збитим льотчиком», і перемога у Флеш Валлонь-1994 стала його лебединою піснею в прощальному сезоні в кар'єрі.

Getty Images/Global Images Ukraine. Євгєній Бєрзін

Але ще більш показовою є історія Євгенія Бєрзіна, який трьома днями раніше у вражаючому стилі виграв ще більш престижну одноденку, Льєж-Бастонь-Льєж, а в травні 1994 року переможе в загальному заліку Джиро д'Італія, випередивши таких титанів світового велоспорту, як Марко Пантані та Мігель Індурайн. Надалі нічого схожого на успіхи квітня-травня 1994 року в кар'єрі Бєрзіна не буде.

До слова, Фурлан на Льєж-Бастонь-Льєж посів третє місце, а компанію на подіумі двом гонщикам «Gewiss Ballan» склав… Ленс Армстронг. На той момент ще зовсім молодий, 22-річний, але вже чемпіон світу. Через багато років американець зізнається, що саме після Флеш Валлонь-1994 він ухвалив рішення почати вживати ЕПО, розуміючи, що без нього досягати успіхів у велоспорті буде неможливо.

Утім, історія допінгу у світовому велоспорті почалася не в 90-х, а сягає корінням ще на початок 20-го століття. У ті далекі часи велогонки були ще набагато важчим випробуванням, ніж зараз: важкі архаїчні велосипеди, жахливі дороги і величезні дистанції гонок. Нелюдське випробування, і гонщики шукали всі можливі способи… ні, не стільки для того, щоб виграти в суперників обманним шляхом, скільки просто для того, щоб полегшити свої страждання і хоч якось дістатися до фінішу.

У хід йшли всі можливі засоби для зниження болю, насамперед – алкоголь і наркотики. Ще легенда велоспорту 60-х років і перший в історії 5-разовий переможець Тур де Франс, Жак Анкетіль, говорив: «ви не зможете виграти Тур де Франс на мінеральній воді». І всі чудово розуміли, що він мав на увазі.

Це зараз використання алкоголю або наркотиків (а часто – і того, і іншого) для поліпшення спортивних результатів виглядає дикістю, але спочатку це розуміли далеко не всі. Розуміння шкоди таких методик поліпшення результатів почало приходити після 13 липня 1967 року. Зірка велоспорту тієї епохи Том Сімпсон помер прямо на трасі Тур де Франс через зупинку серця під час проходження легендарного підйому Мон Вонту.

В організмі Сімпсона було виявлено алкоголь і амфетамін у величезних кількостях. Саме це, а також важкі фізичні навантаження, стало причиною раптової смерті 29-річного спортсмена світового рівня.

Саме після смерті Сімпсона почало приходити розуміння колосальної шкоди таких методів для людського організму, а також необхідності якогось контролю за тим, що вживають спортсмени перед і під час гонок. Методики стимуляції організму та покращення спортивних результатів еволюційним шляхом ставали менш варварськими, більш продуманими та науковими. І саме з таким багажем ми прийшли до початку 90-х і епохи еритропоетину.

Трохи медицини. Еритропоетин був винайдений ще у 80-х роках минулого століття як ліки від анемії – хвороби, за якої рівень гемоглобіну і гематокриту в крові падає нижче за рівень, необхідний для нормального функціонування людського організму. Гематокрит – це рівень концентрації в крові червоних кров'яних тілець, еритроцитів, які відповідальні за транспортування людським організмом кисню. Падіння рівня гематокриту різко знижує продуктивність і витривалість організму, а еритропоетин стимулює організм більш активно виробляти еритроцити.

Достеменно не відомо, чи був цією людиною Мікеле Феррарі, але одного разу чиюсь світлу голову відвідала ідея про те, що, якщо вживати ЕПО буде молода, здорова людина, спортсмен, то це помітно підвищить його витривалість і спортивні результати. Але, як уже було раніше з алкоголем і наркотиками, розуміння небезпеки таких методів прийшло не відразу.

Getty Images/Global Images Ukraine. Доктор Мікеле Феррарі (справа) з Тоні Рьомінгером

Прийнято вважати, що у здорового людського організму природним чином (тобто без штучної стимуляції за допомогою ЕПО) рівень гематокриту не може перевищувати 50%. Вживання ЕПО ж допомагало істотно підвищити цей показник.

Проблеми почалися, коли на початку 90-х молоді гонщики-аматори з Бельгії та Нідерландів, які вживали ЕПО неконтрольованими дозами, почали раптово помирати уві сні. Причина проста: через прийом еритропоетину кількість еритроцитів у крові ставала аномально високою, кров ставала занадто густою. У стані сну всі процеси в людському організмі, включно з частотою і силою серцебиття, сповільнюються і послаблюються. І в певний момент серце, що працює в економ-режимі, стає просто нездатним перекачувати надмірно густу кров і зупиняється.

Професіонали, які, на відміну від аматорів, приймали допінг під чуйним керівництвом лікарів, дуже швидко знайшли спосіб боротися з цією проблемою. Вони одягали на ніч датчики серцевого ритму і підключали їх до будильників. Щойно серцевий ритм опускався нижче певного рівня – спрацьовував будильник. Спортсмен прокидався, сідав на велостанок, і замість сну, крутив педалі, щоб розігнати серцевий ритм. Просто щоб не померти. Через багато років повторні перевірки допінг-проб виявили, що у знаменитого датського велогонщика Б’ярне Рійса під час його переможного Тур де Франс-1996 рівень гематокриту перевищував 60%. Цікаво, він взагалі спав у ті дні?

Getty Images/Global Images Ukraine. Б'ярне Рійс

Але ризик померти уві сні – далеко не єдина загроза, яку таїть у собі застосування ЕПО здоровою людиною. Систематичне застосування препарату викликає звикання до нього. Як підсумок – організм перестає виробляти еритроцити самостійно, без стимуляції за допомогою ЕПО, і у людини з'являється анемія – та сама хвороба, для боротьби з якою еритропоетин і був створений.

При чому у багатьох звикання виникає досить швидко. У жовтні 1995 року легендарний Марко Пантані потрапив до лікарні на кілька тижнів після важкого падіння під час гонки Мілан – Турин. Перебуваючи в лікарні, ЕПО він не приймав, і за кілька тижнів без препарату рівень гематокриту в його крові впав з 50% до критично низького показника в менш ніж 20%.

Є також теорія про те, що систематичне застосування ЕПО впливає на людську психіку і робить людину схильною до депресій. Наукове обґрунтування цієї теорії виглядає досить сумнівним, але народилася ця теорія не на рівному місці. Марко Пантані, Франк Ванденбруке, Хосе Марія Хіменес… Усі вони були зірками велоспорту епохи бурхливого розквіту еритропоетину, і всі, з різних причин, раптово пішли з життя в дуже молодому віці. І всіх їх об'єднує те, що перед смертю кожен з них перебував у тривалій і глибокій депресії.

Повертаючись до бельгійських і нідерландських любителів, проблема полягала ще й у тому, що застосування ЕПО їм не давало бажаного приросту в результатах. Суть у тому, що разовий укол ЕПО не стане для тебе чарівною пігулкою, яка в одну мить перетворить тебе на непереможного суперчемпіона. Цей препарат підвищує витривалість і відновлення спортсмена під час щоденних важких навантажень.

Простіше кажучи, він дає змогу тобі більше та інтенсивніше тренуватися, а вже результатом цих тренувань буде підвищення спортивних результатів. Саме тому, коли якийсь зірковий спортсмен, особливо у видах спорту на витривалість, говорить про те, що секрет його успіху – в тому, що він тренується більше за інших, це насправді не розвінчує підозри в допінгу, а лише посилює їх. Зараз, коли всі спортсмени топ-рівня тренуються практично на межі можливостей людського організму, боротьба йде не за те, щоб видавати більші тренувальні об'єми, а за те, щоб робити тренування ефективнішими.

Застосування ЕПО у велоспорті набуло масового характеру, але проблема полягала в тому, що жодної методики виявлення еритропоетину в організмі тривалий час не існувало, тому влада, хоч і швидко внесла ЕПО до списку заборонених препаратів, вважала за краще просто закривати очі на цю проблему.

Getty Images/Global Images Ukraine

Усе змінилося у 1998 році, коли напередодні старту Тур де Франс спалахнув величезний, найгучніший на той момент допінг-скандал, який увійшов в історію як «справа Festina». «Festina» була однією з найкращих велокоманд світу на той момент, за яку виступали такі зірки, як Рішар Віранк, Алекс Цулле і Лоран Брошар. Напередодні старту Туру-1998 лікаря команди Віллі Вое зупинила поліція на бельгійсько-французькому кордоні біля міста Лілль. У багажнику авто Вое було знайдено величезну кількість заборонених препаратів.

Усе це запустило цілу серію поліцейських рейдів по готелях команд-учасниць «Великої петлі», арештів і допитів гонщиків і співробітників команд. «Festina» і ще низку команд було знято з Тур де Франс, а самі гонщики протестували проти того, що правоохоронні органи поводяться з ними, як з убивцями. Пелотон влаштовував страйки, і була доволі висока ймовірність того, що Тур уперше у своїй історії не дістанеться до фінішу в Парижі.

Гонка все ж відбулася, але скандал був настільки гучний, що продовжувати закривати очі на проблему ЕПО було просто неможливо. У 1999 році було створено Всесвітнє антидопінгове агентство (WADA), але проблема від цього не вирішилася: тесту на виявлення в організмі спортсмена еритропоетину надалі не було.

Щоб хоч якось боротися з проблемою, перед сезоном 1999 року було запроваджено тестування на визначення рівня гематокриту в крові спортсменів, за основу якого було взято аксіому про те, що без прийому ЕПО цей показник не може перевищувати 50%. Перевищення цього рівня не могло бути стовідсотковим свідченням прийому ЕПО (особливо якщо тест беруть одразу після змагань, на тлі сильного зневоднення організму), тож давало змогу відсторонити гонщика лише на 15 днів через «побоювання щодо стану його здоров'я».

Уже в травні 1999 року це правило призвело до грандіозного скандалу: головна зірка світового велоспорту того часу, Марко Пантані, безроздільно домінував на Джиро-1999 і практично гарантував собі перемогу в загальному заліку, але його зняли з гонки за два етапи до фінішу й відсторонили на 15 днів через те, що рівень гематокриту в його крові становив 52%.

Getty Images/Global Images Ukraine. Марко Пантані

Це зняття призвело до тривалої депресії Пантані і його трагічної смерті в лютому 2004 року від передозування кокаїном. «Пірат» в останні роки свого життя був одержимий ідеєю того, що те зняття з Джиро було кимось підлаштоване, і що насправді його тест був у порядку. І, як виявилося, мав рацію. Через багато років розслідування виявило, що зняття Пантані влаштував відомий мафіозо, член Каморри Ренато Валланцаска, який поставив величезну суму на те, що «Пірат» не виграє Джиро-1999. Але це вже зовсім інша історія.

До літа 2000 року антидопінгові служби нарешті зуміли створити перший тест на виявлення ЕПО в організмі. Але до лавини позитивних допінг-тестів це не призвело. Професор Університету Феррари, доктор Франческо Конконі, входив до наукової групи, яка працювала над створенням тесту на ЕПО. Але розслідування, яке завершилося у 2001 році, виявило, що Конконі грав за дві команди одразу, і протягом багатьох років постачав ЕПО багатьом велогонщикам екстра-класу, співпрацюючи, зокрема, і з тим самим доктором Мікеле Феррарі. Багато хто вважає, що саме завдяки Конконі, а не Феррарі, ЕПО з'явився у світі спорту.

Ну а далі почалася гонка озброєнь. Проблемою антидопінгових служб завжди був той факт, що технологія розробки допінг-препаратів випереджала в розвитку методологію антидопінгового тестування. І, поки було розроблено тест на ЕПО, Конконі та компанія вже створили нову модифікацію еритропоетину, яку виявити було неможливо. Так тривало багато років: нові модифікації, нові маскувальники вводилися в гру, щойно попередню версію ЕПО навчилися виявляти.

Була, звісно, у всьому цьому й банальна корупційна складова. Деякі позитивні тести просто приховували (наприклад, Ленс Армстронг на Турі Швейцарії-2001), багатьох гонщиків і команди просто заздалегідь попереджали про час візиту антидопінгових офіцерів, і, з огляду на те, що ЕПО за умови правильного застосування можна вивести з організму впродовж 6-8 годин, це часто мало вирішальне значення.

Getty Images/Global Images Ukraine. Ленс Армстронг

Був в історії, мабуть, лише один період, коли антидопінговим службам вдалося наздогнати свого супротивника – це 2006-2008 роки, і тоді кількість допінг-скандалів перетворилася на справжню лавину, яка накрила величезну кількість зірок велоспорту екстра-класу. Саме цей період, по суті, й ознаменував собою захід ЕПОхи еритропоетину. Топ-гонщики зрозуміли, що ризик попастися занадто високий, і надалі на ЕПО ловили, в основному, тільки третьосортних гонщиків, на яких дивилися, як на міських божевільних.

Більш актуальним став інший метод підвищення рівня гематокриту, який застосовувався, перш за все, під час Гран турів. Річ у тім, що щоденні фізичні навантаження високої інтенсивності, як-от 21 етап супербагатоденки поспіль, ведуть до поступового виснаження крові спортсмена – рівень гематокриту потроху падає.

Щоб частково нівелювати цей ефект, гонщики на початку сезону або перед стартом Гран туру заготовляли пакети з власною, ще не виснаженою кров'ю з високим рівнем гематокриту, і потім, у розпал супербагатоденки, заливали її в себе замість «виснаженої».

Згодом такі методи теж навчилися виявляти – насамперед за допомогою біопаспорта, який фіксував аномальну динаміку зміни рівня гематокриту в крові спортсмена. Та й небезпек гемотрансфузії в собі таїли не менше: невеличка недбалість при зберіганні заготовленого пакета з кров'ю або під час самої гемотрансфузії – і наслідки можуть бути дуже серйозними. Наприклад, скандальний Ріккардо Рікко одного разу спробував зробити собі переливання крові самостійно, і в підсумку ледь не помер – у нього відмовили нирки.

Так чи інакше, після бурхливих 2006-2008 років кількість допінг-скандалів у світовому велоспорті дуже різко скоротилася. Причини тут дві. Перша, і найочевидніша, – це те, що велоспорт просто пройшов шлях очищення: гонщики отримали дискваліфікації, лікарі, які постачали їм заборонені препарати, були довічно відсторонені від спорту, а будь-які контакти з ними прирівнювалися до прийому допінгу.

Друга причина – конспірологічна. Після бурхливих скандалів 2006-2008 років, а також після розвінчання культу Ленса Армстронга у 2012-2013 роках велосипедна влада зрозуміла, що гучні допінг-скандали приносять надто серйозні репутаційні та фінансові втрати, які нікому не потрібні. Усе перейшло в режим підкилимних ігор і негласних дискваліфікацій.

Одним із головних аргументів на користь цієї версії стала історія Кріса Хорнера. У 2013 році американець у віці майже 42 років сенсаційно виграв іспанську Вуельту. Перемога на 3-тижневій гонці над суперниками екстра-класу в такому віці виглядала аномально і дуже підозріло.

Getty Images/Global Images Ukraine. Кріс Хорнер

Офіційно Хорнер так ніколи і ні на чому не попався, але його історія показова тим, що після того гучного успіху на Вуельті Кріс дуже довго не міг знайти собі команду на наступний сезон, хоча, здавалося б, мав би бути нарозхват. Схоже, потенційні роботодавці Хорнера розуміли, яким чином він виграв ту Вуельту, а, можливо, навіть отримали вказівку згори не запрошувати його до своєї команди.

Утім, навіть такі випадки не дають змоги заперечувати той факт, що велоспорт справді пройшов шлях суттєвого очищення. І головний доказ тому – падіння середніх швидкостей у гонках. Цей тренд стійко зберігався до 2020 року, після чого швидкості раптово знову полетіли в космос. Але про це ми вже говорили в підсумках Тур де Франс-2023.

Які висновки можна зробити з усього, про що було написано вище? Найпростіше сказати, що велоспорт – найбрудніший вид спорту у світі. Але було б занадто наївно вірити в те, що в інших видах спорту ситуація чимось відрізняється в кращий бік. Просто в багатьох інших видах спорту набагато раніше зрозуміли, що від відкритої боротьби з допінгом користі набагато менше, ніж репутаційних і фінансових втрат.

У цьому контексті дуже показовим є гучний скандал Операсьон Пуерто 2006 року, який поховав кар'єри величезної кількості зірок велоспорту і який, по суті, і запустив процес очищення велоспорту в 2006 – 2008 роках. Однак річ у тім, що клієнтами доктора Еуфеміано Фуентеса були далеко не тільки велогонщики, а й десятки топових футболістів іспанської Ла Ліги, зірки тенісу, Формули-1 і безлічі інших видів спорту. Але щойно антидопінгові органи розібралися з велогонщиками і взялися за інших, справу дуже швидко спустили на гальмах.

Getty Images/Global Images Ukraine. Доктор Еуфеміано Фуентес, головний фігурант Операсьон Пуерто

Так само було б занадто легко таврувати кожного спортсмена, який попався на допінгу. Спортсмен з ранніх років присвячує все своє життя спорту, відмовляє собі в нормальному житті та розвагах, лише заради того, щоб потрапити на професійний рівень і здобувати перемоги.

Однак потрапивши туди, він розуміє, що всі навколо використовують певні методи підвищення результатів, і, якщо їх не використовуватиме він сам – жодних шансів на успіх у нього не буде. А отже, всі його багаторічні зусилля, страждання і жертви були марними, а більше нічого у своєму житті робити він не вміє. І він приймає ці правила гри. Приймає не для того, щоб отримати перевагу над суперниками, а лише для того, щоб опинитися з ними в рівних умовах.

Відмовитися від використання заборонених методів у такій ситуації може далеко не кожен. І навряд чи більшість уболівальників, які таврують чергового спортсмена, якого спіймали на допінгу, на їхньому місці вчинили б по-іншому. «Не судіть, та не судимі будете».

За матеріалами