Другорядні
Getty Images/Global Images Ukraine Після безславного вильоту нашої збірної з Олімпіади не залишає відчуття дежавю. Чорт забирай, я це вже бачив. Зовсім недавно. На Євро-2024. Там теж наша збірна провалила першу гру, героїчно повернулася після другого туру і не змогла отримати потрібний результат у заключному поєдинку. Більше того, обидві ситуації майже ідентичні в тому сенсі, що шансів виграти в останньому турі практично не було ні в команди Сергія Реброва, ні у колектива Руслана Ротаня, адже об'єктивно Бельгія та Аргентина виглядають сильнішими. Однак від усвідомлення цього факту не стає легше. Як і від нашого провалу. І на Євро-2024, і на ОІ-2024. Водночас особисто мені впадає у вічі несумірність наших сподівань від цих двох футбольних турнірів. Плей-оф на замку. Україна програла Аргентині та залишає ОІ-2024 На перший, тобто на континентальний форум, ми проводжали нашу команду, як проводжають єдину дитину в перший клас. Вся країна, починаючи від президента держави до глави УАФ, не кажучи вже про простих уболівальників, жила тим турніром. Більше того, не просто жила, а ще й збирала по крихтах. То на потреби нашої національної асоціації, то на потреби нашого фронту. Навіть спеціальну марку «Укрпошта» випустила із цього приводу. Аякже, адже наші славетні футбольні козаки мають проставляти нашу країну на такому представницькому змаганні. Мусимо кричати на весь світ про те, що ми є, що ми не здаємося, про нашу війну проти рашизму. Повинні зрештою показати всьому світу наш бойовий дух, наш характер, нашу волю. Getty Images/Global Images Ukraine Що зрештою з того вийшло – не хочу навіть згадувати. Зауважу лише, що козаками наші футболісти на полях Німеччини не постали. Хіба що сіромахами, які одразу ж після фінального свистка у матчі проти Бельгії дружно відбули на заморські курорти. Бо втомились. Але Бог їм суддя. Я зараз скоріше про те, що на Євро нашій збірній від усіх нас було дано і зелене світло, і режим найбільшого сприяння. А ось нашій Олімпійській збірній про подібне не доводилося навіть мріяти. І цей факт мене вибиває з колії. Це дуже м'яко кажучи. *** Я застав ті часи, коли футбольна Олімпіада вважалася головним турніром для збірної. Так, ще для тієї збірної, не нашої, одягненої у червоні футболки із серпом та молотом, але у складі якої було дуже багато українців. І у вже дуже далекому березні 1976 року київське «Динамо» не дуже старалося у чвертьфіналі Кубка чемпіонів проти французького «Сент-Етьєна» насамперед тому, що найвище партійне керівництво країни (та й не лише партійне) «акцентувало» головну увагу тренерського штабу «Динамо» й водночас Олімпійській збірній СРСР на монреальській Олімпіаді, що відбулася влітку того року. На тій Олімпіаді радянська футбольна збірна посіла третє місце, яке було розцінене, як грандіозний провал, і Валерій Лобановський дуже боляче отримав тоді по «шапці». Getty Images/Global Images Ukraine Пам'ятаю я й інші часи, що вже більш наближені для багатьох нинішніх наших уболівальників. Ті часи, коли на всілякі футбольні Універсіади ми відправляли бойові склади. Під час перебування президентом національної федерації Григорія Суркіса. І брали там медалі. І найвищої проби також. Дрібниця, але приємно. Але ж Олімпіада – зовсім не дрібниця. Дуже навіть не дрібниця. Невже Андрій Шевченко цього не розуміє? Так, часи з того часу змінилися. Кардинально. Але в мене особисто все одно не вкладається в голові, як можна було так байдуже ставитися до турніру, на який наша футбольна команда потрапила вперше в історії, і на якому можна було б і треба було б на весь світ голосно кричати про ситуацію в нашій країні, кричати про війну, кричати про звірства рашистів. І паралельно показати всьому світу все те, що нам не вдалося показати на Євро-2024. Так, я все розумію, що Олімпіада не входить до календаря ФІФА, і що клуби не зобов'язані відпускати своїх гравців на цей турнір. І що самі гравці не зобов’язані їхати на цей турнір. Усе це зрозуміло. Але у нинішній ситуації мені цього не зрозуміти. Зовсім не зрозуміти. Вибачте за безглузде запитання, але не можу його не поставити. От якби кацапи мали можливість відрядити свою недоношену футбольну збірну до Парижа на Олімпіаду, вони б теж туди відрядили «лівих» футболістів? Це питання риторичне, відповідати не обов'язково. Але я більш ніж упевнений, що весь їхній сраний футбольний цвіт був би у столиці Франції. І вони б показували і доводили всьому світу свій смердючий руський мір. *** Чому ми апріорі не мали наміру показувати всьому світу нашу правду, адже правда на нашому боці? Чому ми самі, без жодних заборон та умовлянь, перетворили футбольну Олімпіаду на другосортний турнір? Чому Андрій Шевченко, який грає на будь-якому більш-менш значущому закордонному змаганні своїм обличчям, не захотів донести до керівників наших футбольних клубів і футболістів важливість нашої футбольної місії на Олімпіаді? Чому? Адже, як би там не було, футбол був і залишається головним видом спорту не лише у нас, а й у всьому світі. Чому не можна було використовувати такий крутий майданчик, як Олімпійські Ігри, для просування нашої правди, нашої віри, нашої сили, нашої країни, зрештою? Чому ми все це похерили? Getty Images/Global Images Ukraine Адже як було б круто, якби наша Олімпійська збірна на Іграх у Парижі здобула медаль. Причому будь-якої проби. Це була б одна із найцінніших Олімпійських медалей в історії нашої країни. Це була б приголомшлива нагода вкотре нагадати світу про те, що ми є. Що ми боремося. І що ми сильні. Як нагадала усьому світу Ольга Харлан. А ви уявляєте, що було б, якби подібним здобутком відзначилися наші футболісти? Забарний, наприклад. Чи Мудрик. Або Лунін. Або Довбик. Або Циганков. Або навіть Ярмоленко. Як було б це круто. Але натомість на Олімпіаду поїхав Хлань. Поїхав Крупський. Поїхав Мартинюк. Поїхав Фесюн… Я в жодному разі не хочу зараз мочити в багнюку обличчям тих пацанів, які захищали честь нашої країни на ОІ. Захищали, як могли. Вони, напевно, зробили все, що в їхніх силах. Але чомусь я впевнений, що якби Україна привезла до Парижа всіх тих, кого дійсно хотів бачити у складі Ротань, ми б там так не зганьбилися. За фактом ми самі себе висікли. Ми самі себе виставили у негарному світлі. Ми самі себе загнали у куток. З красивої мрії залишилася лише негарна обгортка. Як нас після цього можна поважати, якщо ми не поважаємо самі себе?
