Футбол для молодих. Чому на Олімпіаді існує віковий ценз у 23 роки
УАФ. Збірна України U-23 готується до вирішального матчу за вихід у плей-оф проти Аргентини Якщо ви чудово знаєте історію футбольних турнірів на Олімпійських іграх, а також ключові вимоги до учасників змагального процесу, що висуваються на них, то в цьому тексті, напевно, для вас не буде нічого нового. Однак якщо сам по собі заголовок та підзаголовок викликали у вас хоч найменшу зацікавленість, то дозволимо запевнити – прочитати наступні кілька абзаців буде для вас зовсім не марнуванням часу. Як відомо, перші Олімпійські ігри у сучасній історії відбулися в 1896 році у грецьких Афінах. На цьому турнірі був зіграний лише один футбольний матч між збірними Данії та Греції (скандинави виграли чи то 9:0, чи то 15:0), проте загалом Міжнародний олімпійський комітет (МОК) не визнає проведення футбольного турніру на тих іграх. По суті, футбол у ті часи перебував у зародковому стані, багато в чому через що хоча МОК вже й проводив турніри з цього виду спорту на двох наступних Олімпіадах (1900 та 1904 років), проте їхній статус також перебуває під свого роду питанням, оскільки у ФІФА вважають їх виставковими. Сама по собі Міжнародна федерація футболу (ФІФА) була заснована в 1904 році, через що її ставлення до футбольних турнірів на Олімпіадах 1900 та 1904 років є відповідним: мовляв, який там був футбол, якщо ще не було нас – ключового регулятора в цьому виді спорту. Перший повноцінний футбольний турнір на Олімпійських іграх, який визнають усі зацікавлені організації, був проведений тільки у 1908 році на іграх в Лондоні, і його переможцем стала команда Великої Британії (2:0). Згодом інтерес до футбольних турнірів на Олімпіадах у світі лише наростав, і популярність цього виду спорту на міжнародній арені спонукала ФІФА замислитися над проведенням повноцінного чемпіонату світу, перший розіграш якого й відбувся у 1930 році. 1924-й. Збірна Польщі напередодні матчу з угорцями в Парижі На відміну від Олімпійських ігор, участь у чемпіонатах світу з футболу могли брати і гравці-професіонали, адже на Олімпіадах це дозволялося робити виключно спортсменам-аматорам. Між МОК та ФІФА навіть виникли свого роду тертя, через що у 1932 році футбольний турнір на іграх у Лос-Анджелесі не проводився. Обидві організації (особливо ФІФА) дуже переймалися щодо конкурентоспроможності та привабливості своїх футбольних турнірів в очах глядачів, а згодом – і спонсорів. Повернення футболу на Олімпіаду після тривалих та напружених дебатів відбулося у 1936-му на іграх у нацистській Німеччині, після чого через Другу світову війну ігри пішли на паузу аж до 1948 року. На той момент політична обстановка в Європі всерйоз змінилася: низка країн континенту стали відноситися до так званого соціалістичного табору, тобто опинилися в орбіті впливу СРСР. Це, зокрема, Польща, Угорщина, Румунія, Болгарія, Чехословаччина, Албанія, Югославія та Німецька Демократична Республіка (НДР). Вони активно запроваджували різноманітні перетворення та реформи, характерні для СРСР і які були багато в чому банальною копією того, що приймалося й відбувалося у «країні совєтов». У цей момент в капіталістичних країнах Заходу відбувався бурхливий розвиток професійного футболу. З цієї причини розрив між якістю змагальних процесів на Олімпійських іграх та чемпіонатах світу з футболу з кожним турніром ставав дедалі помітнішим. Якщо на чемпіонатах світу беззаперечну перевагу мали країни, де процвітав професійний футбол, то на Олімпіадах, навпаки, фору отримав СРСР та країни соцтабору. Справа в тому, що у СРСР та його країнах-сателітах не існувало такої професії, як футболіст. Усі гравці були де-юре «відряджені» до якихось відомчих органів (наприклад, Міністерства внутрішніх справ чи Міністерства оборони) або підприємств, а де-факто банально спонсорувалися із державного бюджету. Це дозволяло радянським спортсменам та їхнім колегам, які представляли країни соцтабору, обходити обмеження, яке існувало на футбольних турнірах Олімпійських ігор, участь в яких могли брати лише аматори. У капіталістичних країнах вже тоді сформувалася своєрідна традиція відправляти на футбольний турнір на Олімпіади молодих гравців, які ще не уклали професійних контрактів. В результаті молодим, а то й зовсім юним, західним спортсменам доводилося змагатися із ветеранами з країн радянського блоку. Це із самого початку ставило команди у нерівні умови, і прямо позначилося на результатах змагань. У період з 1948 по 1980 роки 23 комплекти медалей із 28 можливих (у 1972-му одразу дві команди отримали «бронзові» нагороди, зігравши внічию у матчі за третє місце) на футбольних турнірах Олімпіад були завойовані країнами так званого радянського блоку (СРСР + соцтабір). Тільки Швеції («золото» у 1948 році та «бронза» у 1952 році), Данії («бронза» у 1948 році та «срібло» у 1960 році) та Японії («бронза» у 1968 році) вдалося порушити й без того тотальне домінування, а то й взагалі панування футбольних «псевдоаматорів». На іграх у Лос-Анджелесі, що відбулися у 1984 році, правила заявки гравців для участі у футбольному турнірі було змінено. Це було зроблено навмисно: із метою покласти край використанню шпарини із «псевдоаматорством», яку активно використовували СРСР та країни соцтабору. На турнір у 1984 році вперше було допущено професійних футболістів. Єдиний нюанс полягав у тому, що раніше вони не мали грати на чемпіонатах світу ФІФА. Щоправда, останнє обмеження стосувалося лише представників команд із країн, чиї асоціації входять до складу УЄФА (Європа) та КОНМЕБОЛ (Південна Америка), а для решти не діяло. ФІФА та МОК тоді фактично досягли компромісу, який, з одного боку, дозволяв країнам збирати свої найсильніші команди, але не міг призвести до зменшення популярності чемпіонатів світу, ключову роль на яких традиційно грали саме збірні з Європи та Південної Америки. У 1988 році правила заявки гравців на футбольний олімпійський турнір також зазнали невеликого коригування. Цього разу організатори домовилися, що до участі допускаються будь-які європейські та південноамериканські футболісти, котрі раніше зіграли менше ніж 90 хвилин в одному матчі на чемпіонаті світу ФІФА. Герой Олімпіади-1988 Олексій Михайличенко З 1992 року на футбольних турнірах, що проводяться під егідою МОК у рамках Олімпійських ігор, застосовуються нинішні правила заявки футболістів: кожній збірній-учасниці дозволено включати до свого складу виключно гравців віком до 23 років, за винятком квоти із трьох футболістів, які можуть бути старшими але ніяк не обмежені колишніми виступами на чемпіонатах світу або ще на будь-яких турнірах, що проводяться під егідою ФІФА, УЄФА, КОНМЕБОЛ тощо. Зміни, розпочаті у 1984 році, призвели до того, що після того лише двічі футбольні команди з країн так званого радянського блоку здобували медалі на Олімпійських іграх. Це вдалося збірній Югославії («бронза» у 1984 році) та збірній СРСР («золото» у 1988 році). Потім у Європі знову настала епоха масштабних геополітичних трансформацій. Розвалилася «країна совєтов», а разом із нею відійшов в історію й так званий соцтабір. У 1992 році на іграх у Барселоні збірній Польщі вдалося завоювати «срібло» на футбольному турнірі, після чого жодного разу та жодна країна, яка раніше входила до складу СРСР або соцтабору, медалей на Олімпіадах у спорті №1 більше не завойовувала. А ось головним «бенефіціаром» після змін 1992 року на футбольних турнірах в рамках Олімпіад спочатку стали африканці. Зокрема, у 1992 році «бронзу» здобула команда Гани, у 1996-му «золото» опинилося в руках Нігерії, а у 2000-му найвищі нагороди забрали разом із собою футболісти з Камеруну. Ліонель Мессі і Серхіо Агуеро виграли Олімпіаду-2008 в Пекіні Втім, після того домінування африканців достатньо швидко зійшло нанівець. І зараз час вже говорити про гегемонію команд, які представляють Південну та Центральну Америку: на останніх п'яти футбольних турнірах в рамках Олімпіад представники цих країн вибороли 9 комплектів медалей з 15 можливих, у тому числі, всі найвищі (Аргентина – «золото» 2004 та 2008 років, Мексика – «золото» у 2012 році, Бразилія – «золото» у 2016 та 2020 роках).
