Ярослава МАГУЧІХ: «Думаю, до 2.15 можна стрибати – є такі сили»

(c)Ulf Schiller/athletix.ch. Ярослава Магучsх

У свої 23 Ярослава Магучіх у спорті досягла майже всього, про що лише може мріяти атлетка. Олімпійське золото, золото чемпіонатів світу і Європи, світовий рекорд зі стрибків у висоту… Проте вона й надалі зберігає бажання стрибати й насолоджуватися, й якомога довше.

При цьому одного дня спортсменка мріє провести змагання на призи Ярослави Магучіх. Й щиро вірить у те, що зробити це вдасться передусім в Україні. Але для цього має завершитися війна, й це те, чого спортсменка бажає найбільше за все.

Поспілкуватися з Ярославою Магучіх вдалося під час одного з етапів Діамантової ліги вже після Олімпійських ігор. До них же сезон атлетка почала дещо пізніше, ніж зазвичай. Та й стартів було не так уже й багато.

– За цей рік ми двічі змінювали розбіг, – пояснює Ярослава Магучіх. – Спочатку взимку, коли намагалися зробити перші два кроки більш біговими. Зрештою, сезон у приміщенні я почала з 2.04.

Весною, на передсезонному зборі в Португалії, вирішили робити 11 кроків і на 12-й відштовхуватися. Так стрибає Тамбері, у якого є необхідні для цього швидкість і сила. І якщо минулого року я не могла теж так зробити, оскільки мені бракувало цих якостей в достатній мірі, то зараз я стала швидшою і сильнішою. А з таким розбігом є більше часу в дузі на необхідні для відштовхування речі.

Саме тому й вирішили не так багато виступати, а більше стрибати на тренуваннях.

– Але ж стрибки на тренуваннях і змаганнях – дві різні речі?
– На змаганнях інша атмосфера, більше адреналіну й емоцій. Але в мене вже був досвід і я не відкрила для себе нічого нового. А те, що робили багато стрибків на тренуваннях, допомогло мозку запам’ятати, що потрібно робити, й надалі рідко щось вискакувало. На чемпіонаті Європи я, звісно, дещо економила й було видно, що не добігала. Але попереду були Олімпійські ігри, головна мета сезону.

– Не планувала говорити про травми, але якщо ви самі згадали про них, то чи не було в той момент дежавю з Токіо-2021?
– Якщо чесно, трішечки було. Але тоді я взагалі травмувалася перед самими Олімпійськими іграми й це було важче. Зараз дуже вдячна за те, що нам одразу допомогли знайти дуже хорошу клініку в Римі. Цьому посприяв, зокрема, Ернест Обієна, з яким у нас один менеджер, Айвар Каротамм.

Спочатку ми думали їхати в Таллінн, звідки якраз Айвар, адже він знає там висококваліфікованих лікарів. Але до чемпіонату Європи лишався тиждень, тож варіант з Італією був просто чудовим. Зі Стокгольма я одразу поїхала туди й упродовж цього часу щодня ходила на процедури.

Лікарі в той момент не були впевнені, чи стрибати тоді – це хороша ідея. І якби це був етап Діамантової ліги, я б, можливо, відмовилася від участі. Але на чемпіонаті Європи я виступаю за Україну, виходжу в національній формі і зовсім не змагатися… Тож ми вирішили спробувати доріжку, провести розминку й подивитися, як почуватимуся. Зрештою, вийшла на тренування перебинтована й з тейпом, двічі перестрахувавшись.

– І налякавши всіх, хто був тоді на стадіоні й помітив це.
– О, так! Найбільше тоді хвилювався мій фізіотерапевт Влад Пронін, весь час запитував, чи нічого не болить, чи нормально почуваюся. Але коли вийшла, відчувала, що можу стрибати й буду боротися.

У нас склалася команда, в якій усі в дуже хороших стосунках

– Ваша тренерка, Тетяна Степанова, вас дуже любить, але, певно, інколи буває й суворою?
– Вона, як ніхто, знає, на що я готова. Тому її, звісно, засмучувало, коли за спиною була хороша робота й я була спроможна бити світові рекорди, а замість цього вигравала срібло. Після змагань ми обговорюємо, що пішло не так і, наприклад, після чемпіонату світу в Юджині у нас була досить довга дискусія. Потрібно було зрозуміти, чому, маючи такі запаси, мені не біглося й не стрибалося; що й як саме нам робити далі. Й після цього ми починали з чистого листа.

– Ви могли б ви трішки більше розповісти ще про двох людей з вашої команди – Владислава Проніна, якого вже згадали, й тренера Сергія Степанова?
– У нас взагалі склалася така команда, в якій усі в дуже хороших стосунках. Влад нам уже друг. Звісно, фізіотерапія – це основне, але він допомагає і з багатьма іншими моментами, навіть часто фотографує і знімає відео.

З Сергієм Петровичем ми почали безпосередньо працювати після повномасштабного вторгнення, але до цього він давав поради щодо тренувань. Наприклад, був період, коли я не працювала руками, як слід. Він запропонував одягнути на них навантаження й стрибати спочатку з ними, а потім без. І це дало поштовх.

А з 2022-го вже почали працювати в залі, робити силові тренування. Акцент на тому, щоб м’язи були сильнішими, але йдемо до цього дуже обережно, адже хочеться якомога довше пострибати.

– Ще одна людина, без якої складно уявити вашу команду, це менеджер Айвар Каротамм. Цього року він знову багато допоміг і вам, і іншим спортсменам, з якими працює?

Так, наприклад, Артур Фельфнер теж у команді Айвара. Він і минулого року перед молодіжним чемпіонатом Європи в Еспоо приїжджав до нас у Бельгію, і зараз після Олімпійських ігор теж.

Олег Дорощук також був у Бельгії цього року. У нас є місце, то навіщо хлопцям витрачати час і щось шукати? Сезон і змагання ще тривали, їм потрібно було сконцентруватися на цьому. Тож Айвар запитав, чи для нас буде прийнятним варіантом прийняти їх у себе, й ми, звісно, погодилися. Навіть весело було, як українським дім. Нам було, з ким поспілкуватися.

– І Тетяна Володимирівна в цьому домі була вже всім вам за маму?
– Її допомога й підтримка дуже відчутні, не лише на стадіоні. Наприклад, навіть готує зазвичай вона. У неї є досвід, і коли вона на кухні, то іншим щось там зробити складно (посміхається).

Звісно, ми з хлопцями теж допомагали: могли салат зробити, хтось м’ясо готував, хтось лавашики крутив. Артуру, до речі, дуже смачні вдаються… за моїм рецептом зробив краще, ніж я.

– Церемонію відкриття Олімпійських ігор ви також дивилися разом з сім’єю Тетяни Степанової, Артуром Фельфнером і Михайлом Коханом, проте по телевізору. Бажання потрапити на неї не виникало?
– В Токіо я теж не була на відкритті, й коли цього року сиділи перед телевізором, тренер каже: «Таке враження, ніби ми не виступаємо і не їдемо туди». Але це було саме нашим рішенням, оскільки ми хотіли максимально добре підготуватися до змагань. А коли ще й дощ почався, то ми вже були раді, що сидимо перед екраном.

Та й церемонії зараз більше готують під трансляції, тож по телевізору можна побачити навіть більше й це часто красивіше. Проте одного дня, звісно, хотілося б потрапити на відкриття й побачити все зсередини.

Є один день – і ти ним насолоджуєшся. А потім наступний – і ти вже плачеш у розгубленому стані

– Перед Олімпійськими іграми італієць Джанмарко Тамбері пішов на величезні жертви, бажаючи виграти друге золото. На які жертви готові йти ви?
– Тамбері дійсно багато чим пожертвував, сильно схуд, постійно переступав через себе, але, на жаль, не зміг показати той результат, до якого йшов. Для мене це було дуже сумно.

Коли я готувалася до Олімпійських ігор… Питання ваги, звісно, існує, проте найскладніше те, що я була без родини, адже всі мої близькі в Дніпрі й не мали змоги приїхати.

Але представляти країну було моїм вибором. Я сама обрала цей шлях. Тому готова тренуватися за кордоном, не бути вдома й лише після завершення сезону приїжджати, трішки відпочивати, набиратися сил і знову їхати.

В цьому мене підтримують і батьки, й сестра. Вони мені одразу сказали, що я маю захищати нашу країну на доріжці, розповідати медіа про те, що відбувається. Вони вірили в мене. Але тоді, в березні 22-го, ніхто не знав, коли я повернуся, та я сподівалася, що ще тиждень – і війна закінчиться.

– Ви дійсно в це вірили?
– У мене була впевненість у цьому. Я дуже вірила в те, що люди по всьому світу про все дізнаються, стануть разом, і війна закінчиться через тиждень, адже світ великий! Але не склалося, як гадалося. Й ми в цих реаліях живемо вже більше двох років.

– Якось я натрапила на інтерв’ю французької актриси Клер Дені, де вона описувала свої відчуття, коли в Україні почалася повномасштабна війна. Тоді вона порівняла їх з відчуттями, коли пливеш у бурхливій річці й ніяк не можеш з неї вибратися. Як би ви описали свої на початку й зараз?
– На початку, звичайно, був шок. Пам'ятаю той ранок… Батьки на іншому березі, новин ще немає, незрозуміло, де саме вибухи. Я була розгубленою і не знала, що робити, до чого готуватися.

А зараз ти дійсно ніби пливеш за течією: є життя, один день – і ти ним насолоджуєшся. А потім наступний – і ти вже плачеш у розгубленому стані, тому що знову прильоти. В такі моменти складно фокусуватися на змаганнях. Ти повинна обдумати, що й як саме тобі потрібно робити, а твої думки в Україні. Ніби проживаєш паралельно два життя – одне вдома й інше на змаганнях.

Але мені дає наснаги розуміння того, що зараз я стрибну, а потім вийду й поспілкуюся з журналістами, зможу їм розповісти про те, що відбувається. Це моя місія. Хоча коли говориш про війну, втрати, Україну, це розриває душу. Коли виходжу з мікст-зони, ледь відчуваю себе. Просто хочеться лягти й відходити тиждень, адже це дійсно складно. Але водночас необхідно.

У перші пів року було особливо багато запитів, і я намагалася на всі відповісти. Зрештою, до чемпіонату світу в Юджині я вигоріла. Ніби й висипалася, і намагалася менше читати новини, але повністю абстрагуватися від цього неможливо. Це був внутрішній стан, сил не було зовсім, і до старту я підійшла емоційно спустошеною.

– У 2022-му, певно, й дійсно була рекордна кількість запитів на інтерв’ю. Здавалося, що охопити й відповісти бодай на 90 відсотків з них навіть фізично неможливо. Але то був час, коли неможливе потрібно було зробити можливим?
– Для мене це теж було дуже важливо, тому що люди в Європі та світі не до кінця усвідомлювали, що у нас відбувається. Пам’ятаю, якось ми розмовляли з Ніколою Оліслагерс і її тренером. Я розповідала про Маріуполь, показувала фотографії, і тоді вони дійсно побачили й зрозуміли, що міста немає, адже воно зруйноване.

І це лише один з прикладів. Тому потрібно говорити про це, бо одна річ, коли люди прочитали новину про приліт, й зовсім інша – коли ти їм усе показуєш, особливо те, що бачив на власні очі. Коли я поверталася додому, ми робили сюжет на фоні зруйнованого дому в Дніпрі. Це побачили багато людей в Instagram, і вони були шоковані.

Тож потрібно говорити й надалі. В Європі і світі всі живуть своїм життям, я це розумію… Мені дуже хочеться, щоб війна закінчилася, адже ми теж люди й теж раніше спокійно жили, мали плани. Й тут раптом все кардинально змінюється. Й не ми ж обирали, щоб у наші будинки летіли ракети, щоб ми втрачали наших найкращих людей.

Коли я вдома, мені спокійніше

– У вас теж виникає певна ілюзія контролю над ситуацією, коли приїжджаєте додому?
– Коли я вдома, мені спокійніше: я у своїй країні, з батьками. Тому, можливо, щось таке є.

Приємно було, що коли йшла вдома в кафе чи магазин, скрізь були QR-коди на ті чи інші донати. Було так круто усвідомлювати, які ж у нас люди молодці. Вони продовжують вірити й підтримувати.

–У 2022-му значну частину часу мама й сестра з донькою були з вами у Німеччині. Чому вони вирішили повернутися?
– Вони відчули, що більше не можуть лишатися за кордоном і хочуть додому. Там був чоловік сестри, вони родина. Мій тато теж не мав права залишати Україну.

Звісно, це був великий ризик, я кілька разів перепитувала їх, чи вони впевнені в цьому рішенні. Але розумію їх. Мені здається, я б і сама була вдома, якби займалася чимось іншим.

Але вони тільки повертаються додому, й починається повітряна тривога. Я їм одразу починаю писати, чи вони йдуть в укриття. А через якийсь час уже, коли обстріли велися хвилин 15 (а мої батьки живуть на восьмому поверсі), тато мені просто сказав, що якщо прилетить, то прилетить…

– Золото чемпіонату світу в Будапешті ви присвятили тату. Зараз йому вже є 60. Коли він нарешті потрапить на ваші змагання?
– Сподіваюся, наступного року. Він, до речі, приїжджав у Португалію. Це взагалі було вперше, що він виїхав за межі країни, в Європу. Він зміг погуляти вздовж океану, сходив на блошиний ринок. Але час швидко плине, й вони повернулися додому.

Та сподіваюся, наступного року вийде все ж таки приїхати й на змагання, адже він дуже хоче побачити це наживо. Мама завжди хвилюється, коли я стрибаю. На чемпіонаті світу в Будапешті так сталося, що вона пропустила мою стартову висоту й побачила вже 1.94, які я подолала з другої спроби. Й коли перша не вдалася, вона просто вийшла з трибуни, пішла десь гуляти й, мабуть, шукати корвалол.

Коли я стрибнула, сестра пішла її шукати, адже стадіон великий і боялися її загубити. Після того сказала мамі, що, мабуть, буде краще, якщо надалі вона дивитиметься все по телевізору, бо хвилюватися аж настільки сильно їй не можна.

А тато спокійніше дивиться, аналізує, виправляє помилки. До війни він приїжджав на чемпіонат України в Суми і йому сподобалося.

Мій внутрішній світ ніби підказував, що в цей день можу побити світовий рекорд

– До того, як ви побили світовий рекорд, було багато питань про те, коли це зробите. Тепер є рекорд, є олімпійське золото, але на зміну одним прийшли інші питання?
– Так, особливо про те, коли буде наступний рекорд. Є Мондо Дюплантіс, який майже на кожних змаганнях їх встановлює, ще й із запасом.

Особисто я після свого світового рекорду довго відходила. Організм витратив на це стільки енергії, що я дні чотири просто ходила й нічого не могла робити. Хоча ментально я вже була готова до цієї висоти. А фізично — так і ще раніше, ще коли стрибала 2.06 у приміщенні й 2.05 у Брюсселі. Але тоді, можливо, психологічно все ж не була такою стійкою.

Зараз уже готова й сама хочу перевершувати 2.10, але це рекорд. Це висота, яку люди інколи стрибають один раз і все. Та мені хочеться вище. Думаю, до 2.15 можна стрибати – є такі сили.

– Пам’ятаєте ті відчуття, коли летіли над планкою на висоті 2.10?
– Я нічого не встигла подумати. Коли перелітаю через планку й навіть коли починаю бігти, в мене вже все відключається і я на автоматі виконую те, що напрацювала. Але в той день, коли збиралася на змагання, фарбувалася, у мене виникло відчуття, що має статися щось неймовірне. Мій внутрішній світ ніби підказував, що в цей день можу побити світовий рекорд. І коли 1.95 подолала з другої, думаю собі: я ж прийшла бити світовий рекорд, потрібно просто виконувати спроби й не витрачати енергію.

Потім стрибнула з другої 2.07, ще й була тоді після травми й ніби як варто було б завершувати, але все ж вирішила спробувати 2.10. У той момент промайнула думка про те, яке свято буде в Україні, якщо мені вдасться, і я з таким веселим обличчям давай-но стрибати – і з першої спроби злітаю на світовий рекорд!

Приземляюся, планка ще хитається, і я швидко з матів! Це ж світовий рекорд! Спочатку не повірила навіть. А потім побігла до тренерки, у неї очі вже мокрі. Я стою з нею і обоє лише кажемо: «Нарешті».

Це був довгий шлях до мрії побити світовий рекорд, який до цього стрибка комусь навіть здавався неможливим. Він тримався 37 років, було кілька спроб його перевершити, але ніхто цього не зробив. І тут приїхала я, українка, ще й у такий важкий для нашої країни час, і стрибнула. Тоді я вписала своє ім'я в історію, і тепер саме воно й «Україна» буде писатися у всіх стартових протоколах.

– Думаю, знаю одне з питань, яке може вас переслідувати: «Коли ви встановите олімпійський рекорд?» Особливо враховуючи те, який прапор стоїть поки що навпроти нього.
– Бажання побити олімпійський рекорд і вписати там українське ім'я є. Скажу так, якщо в 2021-му були взагалі мої перші Олімпійські ігри, то в 2024-му – перші пробні після світового рекорду. Й після них уже починається підготовка до Лос-Анджелеса.

– Після рекорду рекордно зросла й упізнаваність?
– Так, в Instagram кількість підписників одразу зросла більше, ніж на 50 тисяч. Про це говорили в усіх новинах, тож дізналися навіть ті люди, які ніколи не цікавилися спортом. А після олімпійського золота впізнаваність зросла ще більше, адже їх дивиться весь світ.

Коли була в Києві на День незалежності й ходила в окулярах, то було одне. А тільки-но зняла – й мене почали впізнавати. Це було дуже приємно! Був цікавий момент. Ми з мамою зайшли в ЦУМ, і вона спочатку засмучувалася, що ніхто мене не знає. Мамами це завжди сильніше сприймається. І тут до мене починають підходити, і я їй: «Ну от бачиш, мене впізнали». І ввечері, коли гуляли містом, люди підходили фотографуватися або навіть просто говорили: «О, це ж Ярослава Магучіх!» і вітали та дякували.

– Був якийсь випадок, який особливо запам’ятався у зустрічі з уболівальниками?
– Ми були в Олімпійському музеї у Лозанні й саме обирали сувеніри, яких не було в олімпійському селищі. І два японці на нас довго дивилися, а потім: «Вибачте, це ви? Ви – Ярослава Магучіх?!» Й мені вони чомусь дуже запам’яталися.

І ще був момент після чемпіонату світу на етапі Діамантової ліги в Сямені. Ми прийшли в магазин скупитися, а там для оплати був потрібен спеціальний додаток, і у мене ніяк не проходив платіж. Й один чоловік це помітив, впізнав мене й каже: «Я заплачу за тебе, можна тільки сфотографуватися разом». Він просто врятував мене!

Приємно, коли кожного сезону кажуть, що моя англійська ще ліпша, ніж минулого року

– Часто чую від фотографів про те, що у вас ідеальне обличчя для камери. Вам навіть не потрібно якось особливо позувати.
– Знаєте, інколи мені кажуть, яка класна фотографія, а мені вона здається зовсім іншою. Але дійсно багато хто говорить, що з моєю зовнішністю можна йти в моделінг. Проте я займаюся спортом, це моя основна професія й вона дає мені змогу почати фотографуватися. Тобто, я можу це робити разом.

Навіть коли була на показі Puma в Нью-Йорку, всередині нічого не йокнуло. Я не хвилювалася, що потрібно буде йти подіумом. Можливо, й повинна була, але я хвилююся, коли виходжу в сектор. Тоді у мене починає вироблятися адреналін.

Як дівчинка, звісно, люблю фотографуватися, це круто. Але це моє хобі.

– Що ще хвалять, так це вашу англійську.
– Я читаю, іноді дивлюсь фільми. Перші два сезони «Емілі в Парижі» дивилася англійською, і це було прямо дуже цікаво, адже вона там саме розмовна. Зараз займаюся з репетитором двічі на тиждень. Інколи нестабільно, оскільки змагання й переїзди відіграють свою роль. Проте намагаюся.

Зрозуміла, що спілкування поза сектором теж дуже потрібне. Й мені приємно, коли кожного сезону кажуть, що моя англійська ще ліпша, ніж минулого року. Це для мене дуже великий комплімент і мотивує далі вчити й класно нею говорити.

– Ми говорили про жертви, на які доводиться йти заради спорту. Але є й дещо менш значуще, проте від чого теж доводиться відмовлятися. Ви досить різностороння особистість і, думаю, інколи хочеться, наприклад, поекстремалити?
– Я ніколи не каталася на лижах. Знаю, що Марина Бех-Романчук постійно їздила взимку кататися. Дивилася її сторіз, і це дуже круто!

Я хотіла навчитися й на лижах, і на сноуборді, але поки що більше хочеться стрибати, а тут, не дай бог, щось трапиться, на якомусь спуску не туди поїду… Тому краще весь екстрим після спорту.

Хоча в нас була домовленість, що, якщо я виграю у Олімпійській ігри, моя команда стрибатиме з парашутом. Включаючи мене, але з інструктором. Тому потрібно знайти таке місце й людину, якій би точно можна було довіряти, й зробити це.

– І наостанок – про випадкові зустрічі, які часто бувають вирішальними в житті й навіть кардинально його змінюють. Чи траплялися у вас подібні?
– Щоб таких, то поки що не було. Але люблю невипадкові випадковості й спонтанність. Приїхати на той же День незалежності було спонтанним рішенням. Мені подзвонили щодо нагородження, це співпадало зі святом і було між двома етапами Діамантової ліги. І я захотіла приїхати. Тобто ми були в Києві лише день, але це був ковток свіжого повітря – погуляти містом, поспілкуватися українською, поїсти борщу й вареничків. Але час так швидко промайнув…

До речі, тоді ж познайомилася з Олександром Усиком. Не знала, що він теж буде, адже його нагороджували днем раніше. Й раптом бачу його, попросила сфотографуватися. Він класна й щира людина, все дуже відкрито розповідає. Зокрема, говорив про Олімпійські ігри в Лондоні. А ще згадував, як складно йому було дивитися поєдинки Олександра Хижняка, адже коли ти спортсмен, то можеш щось змінити, додати, це більше від тебе залежить. А коли поза рингом, значно більше хвилюєшся. Це прямо як наші тренери під час змагань.

Ольга НІКОЛАЄНКО

Фото (c)Ulf Schiller/athletix.ch

За матеріалами