Від Ейсебіу до Нуну Гомеша: символічна збірна Бенфіки всіх часів
Getty Images/Global Images Ukraine. Нуну Гомеш 28 лютого найтитулованіший португальський клуб відзначає своє 120-річчя. Якщо кинути око на історичний шлях, пройдений «Червоними», то можна чітко виокремити три найударніші періоди: так звану «Золоту еру» 1960-х, коли «Бенфіка» висунилася в гранди європейського футболу, шалені 1970-ті, коли «орли» штампували чемпіонство одне за одним, виключаючи 1974-й – рік Революції гвоздик – і кінець тієї декади, а також половину 2010-х з їх чотирма внутрішніми титулами поспіль і двома поспіль виходами до фіналу Ліги Європи. На жаль, прокляття Бели Гуттмана (йдучи з клубу, австро-угорець спересердя кинув: «Без мене «Бенфіка» впродовж 100 років не виграє жодного єврокубка») живе й досі: після 1962 р. «орли» єврокубків не вигравали, хоча фіналів по тому діставалися аж 8 разів. У середовищі фанів «Порту» побутує й інша версія перманентних невдач вічних супротивників за крок до євротріумфів. Річ у тім, що від 1 січня 1963 р. у Португалії стали офіційно закривати… борделі (легалізована до того часу проституція була проголошена поза законом), зокрема й у кварталі Байрру-Альто в Лісабоні. Відтак, мовляв, ласі до продажного сексу гравці «Бенфіки» стали почуватися не в своїй тарілці (замість легальності слід було переховуватися), а, отже, й великі звитяги в Європі зійшли на пси. Ну, опоненти на те й опоненти, щоб верзти щось не розбери-бери, та факт є факт: вже більш як 60 років «бенфікішташ» не можуть підкорити бодай якусь євровершину. Переглянувши чимало матчів «орлів» різного періоду (Мережа ними сповнена!), все ж таки данину прадавнині, середньодавнині й нещодавнині (словогра!) поставлю за обов’язковість для віддавання. Відтак, міркуючи про достойників для всечасної збірної «Бенфіки», віддав перевагу шістдесятникам, титулованцям 2010-х і «точковій селекції» 1970–1980-х.
Воротар: Алберту да Кошта Перейра (1929–1990)
Перейра, уродженець Мозамбіку (так званий «білий африканець», адже мав європейське походження), захищав ворота «Бенфіки» з половини 1950-х до кінця 1960-х рр. – фактично впродовж усієї «золотої ери» та є одним із її символів. Є 2-разовим володарем Кубка чемпіонів, 5-разовим володарем Кубка й 8-разовим чемпіоном Португалії (між першим та останнім чемпіонствами проминула дюжина років). Оглядачі відзначали елегантність його ігрової стилістики й називали Перейру «королем повітря». Мені сподобалося, як свого часу в спеціалізованій португальській газеті Record написали про Перейру: «голкіпер, сформований часом, який пройшов шлях від чистого й простого інстинкту до тверезості, й саме вона дала йому змогу стати еталонним ім’ям в європейському й навіть світовому масштабі». Білий африканець мав стосунок майже до всіх фіналів Кубка чемпіонів за участю «Бенфіки» в 1960-ті. Якісь склалися успішніше, якісь волів би занурити в непам’ять, та на безліч добрих слів уболівальників заслуговує.
Втім, щиро сподіваюся, що укладачі подібної збірної до наступного ювілею «Бенфіки» (приміром, до 130-річчя або, чому б ні, до 125-річчя) ставитимуть на цю позицію Анатолія Трубіна. В усякому разі наш козак уже перевершив усіх своїх попередників у складі «орлів» за кількістю відбитих пенальті по ходу сезону. Далі буде!
Захисники: Фернанду Круж (народився в 1940 р.), Умберту Коелью (народився в 1950 р.), Луїзау (народився в 1981 р.), Антоніу Велозу (народився в 1957 р.)
Корінного лісабонця Фернанду Кружа розташую ліворуч у захисті. Це – ще один представник «Золотої ери». Її архітектор Бела Гуттманн спершу використовував Кружа ближче до центру захисту, проте надалі остаточно перевів його на лівий фланг. За титулованістю поступається Перейрі лише одним Кубком країни, все інше – ідентичне. Натомість Круж мав опосередкований стосунок до «бронзи» збірної Португалії на мундіалі-1966 (до Англії у складі збірної їздив, проте жодного матчу не зіграв), а також знаний тим, що долучився до новітнього проєкту під назвою ПСЖ на зорі його існування – в 1970 р.
Від кінця 1960-х до половини 1980-х (із 2-річною перервою знову ж таки на ПСЖ) центр оборони «орлів» цементував Умберту Коелью. 8 чемпіонств і 7 національних кубків у його доробку! В знаковому для Португалії 1974 р. (Революція гвоздик докорінно змінила політичний порядок денний у країні!) його було визнано футболістом року. Природно, що на великому шляху бували й невдачі. Найбільшим розчаруванням у кар’єрі Коелью-гравця, ймовірно, стала поразка від «Андерлехта» у фіналі Кубка УЄФА в сезоні-1982/83. Програвши перший матч у Брюсселі на «Ейзелі» (до здобуття сумної слави цій арені залишалося кілька років) із мінімальним рахунком, «бенфікішташ» плекали надію на реванш із належним рахунком удома. Та ось Коелью не виглядав надто надійно в обороні. Бельгійський клуб забив гол після флангової передачі й неуважності капітана «орлів». Феміда, втім, гол скасувала, однак чи мала вона рацію, сказати складно. Зрештою, легітимний гол «Андерлехта» чимось нагадав скасований: пас із лівого флангу нападу й влучний удар, відтак рахунок у грі-відповіді зрівнявся, і мрії ліссабонців про єврокубок залишилися мріями.
Getty Images/Global Images Ukraine. Луїзао
Багаторічний лідер і капітан «бенфікішташ», 6-разовий чемпіон і 2-разовий володар Кубка Португалії бразилець Луїзау – 2-й гравець в історії за кількістю матчів, проведених за клуб. Нині він обіймає посаду технічного директора «Бенфіки» (був одним із кураторів проєкту надання «Бенфікою» Україні гуманітарної 100-тонної допомоги на початку повномасштабної війни навесні 2022 р.). На полі був справжнім лідером, не зраджуючи «Бенфіці», попри цікавість до нього «Ювентуса», мадридського «Атлетіко», «Фіорентини», запоребрикових заможників тощо. Скандали? Ну, не без таких. То забурхлива реакція на тренерські слова (мовляв, мені потрібен центрдеф, а не баскетболіст), то гарикання з товаришем по команді, то нокаут для арбітра матчу. Та все ж, власне, виконавська майстерність панувала над усім алювівальним-наносним. Він був стрижнем зіркової «Бенфіки» 2010-х рр. Надто мені запам’яталася гра Луїзау у виїзному матчі 1/8 фіналу Ліги Європи проти «Тоттенхема» 10-річної давнини. Оборонець лісабонців відзначився двічі, принісши перемогу «орлам»: спершу влучним ударом головою, а опісля вчасно встиг на добивання та невідпорно вгатив під поперечину.
Антоніу Велозу, батько добре нам відомого Мігеля Велозу, провів чудові 15 років у «Бенфіці», з яких мало не половину був капітаном команди. 7 чемпіонських титулів і 6 національних кубків у його активі. Правий фланг захисту – його законне місце. Саме він у мене якнайповніше асоціюється з поняттям «правий захисник» у контексті «Бенфіки». Та найбільше Велозу мені запам’ятався за післяматчевою серією пенальті у фіналі Кубка чемпіонів-88. Сам фінал, до речі, став останнім, який не транслювали наживо на нашому ТБ, лише в новинах показали вирішальні удари із серії пенальті (власне, всю гру вийшло подивитися роки й роки по тому в Мережі). А, починаючи від 1989 р., ми маємо змогу бачити фінали найпрестижнішого клубного змагу Старого Світу в прямому етері. Так ось: у вирішальну мить Антоніу схибив (кіпер суперників Ханс ван Брекелен несильний удар португальського оборонця відбив!), і жаданий кубок замість подорожувати на крайній захід Європи відправився до Країни тюльпанів, а саме до центру високих технологій – Ейндховена – на радість фанам тамтешнього ПСВ.
Півзахисники: Андре Алмейда (народився в 1990 р.), Антоніу Сімойнш (народився в 1943 р.), Маріу Колуна (1935–2014), Ейсебіу (1942–2014)
Андре Алмейда – універсальний гравець. Тяжів до правого флангу захисту, втім, міг зіграти й ліворуч, також на позиції опорника, куди, власне, його й поставимо в символічній команді. Корінний лісабонець здобув 5 чемпіонств і 2 національні кубки з «орлами». Серед ігрових чеснот – непоступливість, точний дальній пас, гарне бачення поля та непогана гра на стандартах.
Лівий вінгер – це Антоніу Сімойнш. У 18-річному віці він уже став володарем Кубка чемпіонів – безпрецедентне досягнення! Маючи зріст лише 158 см (!), він володів достоту шаленою швидкістю, за що його й прозвали «гігантським гномом». На мундіалі-66 відкрив рахунок у матчі проти бразильців і назагал відіграв вагому роль у «бронзовому» успіху збірної Португалії на англійських стадіонах. У його нагородній колекції – 10 чемпіонств і 5 кубків країни.
Трошки ближче до центру від Сімойнша – легендарний капітан «Золотої ери» Маріу Колуна. Взаємодія між ними була ідеальною. Розуміли одне одного не те, що з напівслова, а з напівнатяку. «Священний монстр» Маріу Колуна – 3-й гравець «Бенфіки» за кількістю проведених матчів, в його активі 10 чемпіонств, 6 національних кубків, два тріумфи в Кубку чемпіонів із голами у фіналах. Італійський письменник і журналіст, фахівець з історії Португалії Марко Феррарі називав Колуну «мозком» тієї «Бенфіки» 1960-х. Колуна був справжнім майстром голів із дальніх відстаней, згадати бодай його успіх у фіналі Кубка чемпіонів проти «Реала» в 1962 р.: на початку 2-го тайму підхопив м’яч у центрі, оцінив ситуацію, розташування кіпера й влучним ударом здалеку поцілив у незахищену зону воріт.
Ну, й Ейсебіу – «Чорна пантера». Чому він не на вістрі атаки? Бела Гуттманн казав, що, підписавши Ейсебіу, відтягнув Колуну глибше, в півзахист, тому, мовляв, це попервах було не до вподоби, однак згодом Колуна став найкращим гравцем через це. А Бела Гуттманн порівнював тренерську роботу з працею приборкувача левів: мовляв, маєш впевненість, знач, ти – головний, виявив острах – ти пропав. Відтак у «Бенфіці» початку 1960-х панував культ тренера. Та не лише Гуттманн тренував «бенфікішташ» у 1960-ті. Були й Александру Шварц, й Отто Глорія тощо. І якщо уважно придивитися до тактичних схем «Бенфіки» 1960-х (та, власне, уважно переглянути самі ігри), то можна помітити, що часто-густо Ейсебіу грав трохи відтягнутого форварда, або півзахисника атакувального плану, й це, хай як, може, й парадоксально, проте якнайкраще позначалося на його результативності. Плеймейкер? Вряди-годи. Швидкість, техніка, бачення поля, футбольна метикуватість – усе в ньому було ідеальним. Статистики підрахували, що його середня результативність за довгі роки в «Бенфіці» становила 1,07 гола за гру, а в сезоні-1963/64 сягнула захмарної висоти: 1,64! Перевершив навіть майже всіх партнерів по цій зірковій символічній команді за чемпіонськими титулами: 11 разів ставав чемпіоном Португалії! А кращим бомбардиром чемпіонату країни був 7 разів! Ну, й «Золотий м’яч» – перлина його нагородної колекції. Коли Ейсебіу пішов із життя в 2014 р., в Португалії було оголошено 3-денний траур. Колуна й Ейсебіу визначили феномен «Бенфіки», що виник на початку 1960-х (до речі, в тому самому фіналі-62 проти «Реала» вони оригінально заплутали мадридського кіпера перед пенальті: поряд із м’ячем довго стояв Колуна, а пробив, зрештою, Ейсебіу, за брутальний фол проти якого й призначили 11-метровий). Португальська громадська думка (може, крім її формувальників із рядів симпатиків «Порту» й «Спортінга») схилялася до того, що успіхи найпопулярнішого клубу країни для диктатора Антоніу Салазара є гарною нагодою ознайомити Європу з мультиетнічним суспільством, здатним долати найвищі вершини. Втім, верхівка «Бенфіки» обиралися в демократичний спосіб, на відміну від усіх інших виборів у країні, де правив Салазар. Диктатор, до речі, особисто не відпускав Ейсебіу до «Мілана», наполягаючи на тому, що «Чорна пантера» має залишитися в Португалії. Натомість Колуна та Ейсебіу відкрито виступали за незалежність колоній на кшталт Мозамбіку та Анголи. Цим, до речі, приваблювали політиків лівого спрямування. Приміром, добре знаний на радянських теренах лідер компартії Португалії Алвару Куньял так само палко підтримував «Червоних».
Getty Images/Global Images Ukraine. Ейсебіу
Надто мені імпонувала джентльменська поведінка Ейсебіу в уже згадуваному фіналі-62 проти «Реала». В одному з епізодів він був настільки вражений майстерністю голкіпера мадридців Хосе Аракістайна, що підійшов до того й щиро потиснув йому руку, кажучи, що в захваті від його дій! Запам’ятався мені Ейсебіу в пізньорадянському Дніпропетровську (нині – Дніпро), коли приїхав із «Бенфікою» на чвертьфінальний матч Кубка чемпіонів проти нашого «Дніпра» й того самого дня дізнався про смерть Льва Яшина. Обличчя легенди португальського футболу видавало неабиякий щем через цю новину, адже неабияк товаришував він із радянським кіпером, попри те, що в матчі за «бронзу» на мундіалі-66 образив Яшина голом.
Нападники: Нуну Гомеш (народився в 1976 р.), Таманьїні Нене (народився в 1949 р.)
Дубль Нуну Гомеша на «Драгау» у ворота «Порту» в сезоні-2005/06 (удар головою після навісу з правого флангу й розторопність уже, так би мовити, на першому поверсі після прострілу з того таки правого флангу) запам’яталися мені найбільше в його кар’єрі в складі лісабонців. Хоча було чимало й інших командних та особистих досягнень. Приміром, у тому самому сезоні на «Ештадіу да Луш» 32 000 глядачів побачили й хет-трик Нуну Гомеша у ворота «Лейрії». А дещо раніше, на межі сторіч двічі поспіль він ставав кращим гравцем португальської прімейри.
Мало не два десятки років Таманьїні Нене відіграв за «Бенфіку», хоча й народився в 15-тисячному містечку Леса-да-Палмейра, що входить у так званий Великий Порту. Цей «ванклабмен», рекордсмен клубу за кількістю проведених матчів 11 разів ставав чемпіоном з «орлами» й проклав своєрідний місток від команди 1960-х («Золотої ери») до команди 1980-х. Починав ще за Нової держави й живого диктатора Салазара, а закінчував за розвиненої демократії, коли в країні володарювала коаліція соціалістичної та соціал-демократичної партій, яка своєю чергою змінила правоцентристів. Футболістом року Португалії став у 22-річному віці, в 1971 р., натомість забивав у складі збірної Португалії на Euro-84 в 34-річному віці!
***
Численні соціологічні дослідження в різні часи констатували, що майже половина всіх футбольних уболівальників Португалії підтримує саме «Бенфіку». УЄФА наводить схожі цифри: 47%. А загальна кількість фанів «Червоних» по всьому світу перевищує 14 млн осіб! Торік середня відвідуваність домашніх матчів «бенфікішташ» перевищила 57 000 осіб – найбільша в ХХІ ст., від часів реконструкції «Ештадіу да Луш». Цьогорічна проміжна цифра поки що навіть перевершує торішню (на нещодавній грі проти «Портімоненсе» показник відвідуваності становив 57 201), отже, є всі шанси оновити глядацький рекорд. Клуб підтримує лише робочий клас? Стереотип, не більше. Так, за салазарівської Нової держави в пресі було заборонено назву цього клубу «Червоні» (асоціації з комуністами були прямі), однак у 1960-ті цим клубом марили й простолюдини, й владці, й інтелігенція, і жителі колоній, ба навіть ті, хто зазнав політичних репресій. Кожен волів мати стосунок до його успіхів. Хай як це дивно, проте у «Бенфіки» виходило, попри підмікроскопну увагу, не бути служкою режиму, а бути свого роду незалежною державою в Новій державі. А опісля – й за всіх дальших змін на португальському політичному Олімпі.
В день 2-ї річниці початку повномасштабної війни Анатолій Трубін разом із діаспорянами та біженцями взяв участь у проукраїнському мітингу в Лісабоні, приуроченому до цієї дати. А під час матчу проти «Портімоненсе», що відбувся наступного дня, на трибунах «Да Луш» були й українські прапори. Природньо, що за зарубіжними клубами, кольори яких захищають українці (а в системі «Бенфіки» є й інший український кіпер – юний Ігор Костенко), ми стежимо пильніше, ніж за іншими. Й, певно, віримо, що за безпосередньої участі нашого співвітчизника прокляття Бели Гуттманна, зрештою, буде подолано, а сумнівна слава перманентних невдах фіналів піде в історію. Зі 120-річчям, «орли»! Високих польотів!
Олексій РИЖКОВ
