Міні-футбол

Від Комана до Шовковського: ТОП-5 звитяжних кубкових фіналів Динамо

ФК Динамо. Динамо – володар Кубка України 2003

70 років тому, 20 жовтня 1954 р. київське «Динамо» виграло перший вагомий трофей за межами України.

Здобуття командою зі столиці України союзного Кубка в 1954 р. вітчизняні футбольні історіографи нарекли початком української футбольної відлиги. Справді, за сталінських часів у колишньому СРСР на трофеї здобувалися лише російські клуби, здебільшого московські, тільки в 1944 р. випити ігристого напою з радянського Кубка було дозволено ленінградському колективу. А от із новою владою в кремлі розпочалися зрушення і в прописці почесних трофеїв – своєрідне розвінчання культу столичності (московськості). Українським піонером на цьому шляху стали київські динамівці. 70-річне круглодаття – чим не привід згадати найпам’ятніші кубкові звитяги київського клубу у фіналах! А згадати в цьому контексті є що!

1. 14.06.1987. москва. «Лужники». 75 000 глядачів. «Динамо» (Мінськ) – «Динамо» (Київ) – 3:3 (2:1, 1:2), по пенальті – 2:4.

Голи: Кондратьєв, 20, Зигмантович, 45+2, з пенальті, Алейніков, 60 – Рац, 45, Кузнецов, 63, Заваров, 90. Пенальті в мінчан забили Метлицький, Курненін, не забили: Боровський (воротар), Алейніков (повз ворота). Пенальті в киян забили: Дем’яненко, Михайличенко, Балтача, Євтушенко.

О, ця незабутня гра! Преса назвала цей матч: «Усім фіналам – фінал!». І справді, за напрягом боротьби він перевершив абсолютно всі фінальні двобої пошукачів радянського кубка як до, так і після. Якщо не бачили ту гру, конче рекомендую її передивитися, шкодувати за часом не доведеться – в Мережі вона є в повному обсязі. Не найуспішніший сезон для команди Валерія Лобановського – велике розчарування від непотрапляння до фіналу Кубка чемпіонів (оцініть, які були розчарування тоді та які тепер), низка поразок у чемпіонаті й перебування на незвичному для себе місці в середині таблиці чемпіонату станом на день кубкового фіналу, гіркий післясмак тріумфального сезону-1986, позафутбольні моменти переходу нашого футболу на нові рейки госпрозрахунку (як зазначав Валерій Лобановський, «ми в київському «Динамо» весь 1987 рік билися за створення клубу, як на барикадах, перебуваючи під постійним обстрілом керівників Держкомспорту й Центральної ради товариства «Динамо»»). Й фінал із завзятими, спраглими до звитяг мінчанами складався вкрай складно для київського клубу. Менше з тим, справжня воля до перемоги, «стійкість духу» (у визначенні аж ніяк не симпатика киян Володимира Маслаченка), майстерність і холоднокровність під час серії післяматчевих пенальті, зрештою, схилили чашу ваг на київський бік. А шалена радість від голу Олександра Заварова на 90-й хвилині й від влучного пострілу з 11-ти метрів Вадима Євтушенка в післяматчевій серії – дотепер у пам’яті!

2. 02.05.1990. москва. «Лужники». 15 000 глядачів. «Локомотив» (москва) – «Динамо» (Київ) – 1:6 (0:3).

Голи: Мілешкін, 52, з пенальті – Михайличенко, 19, Рац, 30, Саленко, 43, 65, 90, Литовченко, 71.

На 2-му місці фінально-кубкового динамівського хіт-параду розташую фінал 1990 р. – найбільшу звитягу для киян у вирішальних кубкових двобоях. Ох, і завдали халепи тоді наші земляки залізничникам-коліярам! Голи забивалися на будь-який смак – один красивіший за інший. Та гра стала бенефісом Олега Саленка, й, певно, його найкращим матчем у складі київського «Динамо». Додам, що м’яч, забитий Геннадієм Литовченком (як зазначив Володимир Перетурін, «фірмовий удар киянина»), став тоді найкращим голом травня-90. Це – останній союзний кубок, виграний «Динамо», очолюваним Лобановським.

Тодішній тренер «Локо», в майбутньому наставник київського «Динамо», а нині, коли м’яко, аж ніяк не критик політики чинного російського президента щодо України, Юрій Сьомін зауважував: «Кияни влаштували тактичну пастку, заманили нас на свою половину поля і завдяки контратакам уже в першому таймі забили три «сухі» голи, після чого ми остаточно впали».

3. 20.10.1954. москва. Стадіон «Динамо». 65 000 глядачів. «Динамо» (Київ) – «Спартак» (Єреван) – 2:1 (1:0).

Голи: Терентьєв, 35, Коман, 69 – Меркулов, 49.

Перша вагома кубкова звитяга «Динамо», здобута під орудою головного тренера Олега Ошенкова (а назагал у боротьбі за почесний трофей змагалося 16 649 колективів – масовість над усе, хоча й у хронікальному відео дещо перебільшили-округлили кількість учасників!), відбулася за вкрай складних погодних умов (до того часу такої негоди під час кубкових фіналів не бачили!). Тодішній кіпер киян Олег Макаров згадував: «Погода зрівняла шанси сторін. Густий туман зробив поле слизьким. Ми були позбавлені цієї своєї головної переваги – передування в техніці… До непроглядного туману… додався дощ. Варто було м’ячу відлетіти до центра поля, і мені його вже не було видко». По перерві трохи розвиднилося, хоча й голок не позбираєш, однак у вирішальну мить Михайло Коман побачив (і створив!) гол у кінці туману!

Для того фіналу слово «вперше» стало стійким супутником. Крім того, що почесний трофей уперше покинув російські терени, вперше в історії в фіналі не було жодної московської команди, натомість уперше були як вірменська, так й українська! «Советский спорт», підбиваючи підсумки того фіналу, резюмував: «Досвід киян бере гору». Ну, й довгоочікуваний успіх кияни празникували довго й зі смаком.

4. 25.05.2003. Київ. НСК «Олімпійський». 71 000 глядачів. «Динамо» (Київ) – «Шахтар» (Донецьк) – 2:1 (0:1).

Голи: Хацкевич, 56, Діогу Рінкон, 90+1 – Воробей, 18.

Перший великий трофей киян після смерті Валерія Лобановського був завойований у надважкому протистоянні із «Шахтарем». Підопічні Олексія Михайличенка доволі швидко пропустили гол (Андрій Воробей не схибив), однак змогли, зрештою, здобути вольову перемогу. Відзначу супергол майбутнього наставника киян Олександра Хацкевича зі стандарту й святкову атмосферу на трибунах. Тоді вітчизняне «класико» робило за великим рахунком перші історичні кроки, й цей матч – своєрідний заспів на майбутню непримиренність.

5. 04.06.2015. Київ. НСК «Олімпійський». 53 455 глядачів. «Динамо» (Київ) – «Шахтар» (Донецьк) – 0:0, по пенальті 5:4.

Пенальті в киян забили Драгович, Гусєв, Ярмоленко, Беланда, Хачеріді, не забили Велозу (повз ворота), Антунеш (воротар). Пенальті в донеччан забили Срна, Луїс Адріану, Дуглас Коста, Алекс Тейшейра, не забили Тайсон (воротар), Ракицький (поперечина), Гладкий (воротар).

Такої шаленої серії пенальті я і не пригадаю! Програючи по ходу серії із різницею в два м’ячі (скільки ж «матчболів» не реалізували «гірники», зокрема й, за метким визначенням коментатора матчу, «на подачі Тайсона»!), динамівці усе ж таки здобули вольову звитягу. Тренував тоді команду нинішній головний тренер національної збірної Сергій Ребров, а вирішальний внесок в успіх зробив теперішній головний тренер «Динамо» Олександр Шовковський. Як він сам писав про вирішальний пенальті в своїй книжці «Все в твоїх руках»: «У мене виходить відгадати напрямок м’яча, і я його відбиваю. І тим самим приношу команді звання володаря Кубка України у матчі, який усі вже вважали програним». Зазначу, що практично самій лише цій серії Шовковський присвятив окремий розділ під назвою «Шестисотий матч». І справді, таким він виявився для легендарного голкіпера за ліком. Однак і топову модель «Мерседеса» я б не скидав із рахунків, адже незабутня гостросюжетна серія пенальті в тій грі – це справді витвір футбольного мистецтва (її величність Інтрига тоді перевершила сама себе щодо гостросюжеття!), в своїй галузі не гірша від продукту технічної думки німецьких конструкторів у своїй.

***

Українська футбольна відлига, розпочата в половині 1950-х рр., вилилася, зрештою, в чотири чемпіонства «Динамо» в 1960-ті й у цілих п’ять кубкових звитяг українських клубів у ті самі 1960-ті (спершу були два поспіль виграних Кубки СРСР донецьким «Шахтарем», надалі двічі виборювали кубок кияни, й в епілозі 1960-х на вищий кубковий щабель здійнялися «Карпати»). В те космічне десятиліття українські колективи за кількістю трофеїв (чемпіонат + Кубок) впритул наблизилися до російських команд, заклавши надійні підвалини для того, аби вже в 1980-ті перевершити їх.

А нині за вікном – суворий воєнний 2024-й. Наприкінці теперішнього жовтня у боротьбу за Кубок України вступлять топові команди найсильнішого українського дивізіону. Від початку повномасштабної російської агресії розіграш національного Кубка переживає складні часи. В сезоні-2021/22 він не був завершений, у сезоні-2022/23 скасований, лише минулого сезону повноцінний розіграш відбувся. В серпні поточного року було дано старт 33-му розіграшу почесного трофею. Майже пів сотні команд брали й беруть участь у цьому кубковому турнірі (звісно, не порівняти із гігантоманією союзного кубка 70-річної давнини). Мрію про те, що після української перемоги над кривавими російськими зайдами національний кубок стане куди більш представницьким змаганням, а вітчизняні гранди стартуватимуть зі стадії 1/16 фіналу й приїжджатимуть до футбольних застумів, спричиняючи справжній футбольний бум на місцях. Можна іронізувати над масовістю кубкових змагань (заледве чи не 17-тисячна цифра – це справді занадто, якісь достоту радянські вареники-хваленики), однак і розширення кола долучених до кубкових стартів завдяки аматорським колективам, як на мене, аж ніяк не буде зайвиною.

Олексій РИЖКОВ

За матеріалами

Похожие статьи

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Кнопка «Наверх»