7 квітня румунський, український, європейський та й увесь світовий футбол отримав важкий удар – в Бухаресті у віці 80 років помер маститий наставник Мірча Луческу. Його раптова смерть стала трагедією для більшості вболівальників та симпатиків Мірчі, проте через декілька днів після трагічної події сторінки румунських ЗМІ почали наповнювати замітки про те, що сам Луческу ще із кінця 2025-го не міг не усвідомлювати, що його дні на цьому світі підходять до завершення… Справа в тому, що у досвідченого тренера виявили досить рідкісну форму лейкемії, причому такої, що знаходилася вже на пізній стадії й фактично не піддавалася лікуванню.
Читайте также: У ЛНЗ пояснили, чи повторять долю Олександрії після яскравого сезону УПЛ
Поховали Мірчу Луческу 10 квітня на цвинтарі Беллу у Бухаресті. Причому похоронна церемонія супроводжувалася військовими почестями, і це те, що наставник, який встиг попрацювати в Україні із «Шахтарем» та «Динамо», заслужив ще за часів своєї кар’єри футболіста.
На службу до румунського МВС Луческу вступив ще у 1968 році, коли грав за бухарестське «Динамо». У цьому відомстві Мірча дослужився до звання майора, а 31 серпня 1977-го звільнився, підписавши контракт із «Корвінулом» з Хунедоари. Як пишуть румунські історики, відхід Луческу із системи МВС стався виключно за власним бажанням Мірчі, а три останні звання він отримував достроково і з «винятковою відзнакою».
У системі бухарестського «Динамо» Мірча Луческу провів 14 років своєї кар’єри гравця. Він шість разів ставав чемпіоном Румунії, а також одного разу виграв із командою національний Кубок, проте мало хто знає, що в дитинстві Мірча зовсім не мріяв виступати за «Динамо», а хотів захищати кольори зовсім іншого клубу…
Маленький Мірча волів бути футболістом «Стяуа», який за часів його дитинства називався «ККА Бухарест». Історія про це міститься в автобіографічній книзі Луческу, автором якої виступив Йоан Кіріле, котрий також, на жаль, вже помер – у нині досить далекому 1999-му.
«В дитинстві я мріяв стати гравцем «Стяуа». У моїй пам’яті досі залишилися паси Штефана Онісі, навіси Георге Тетару та удари головою Георге Константіна з першого великого матчу у моєму житті в якості глядача: «Стяуа» – «Форвертс» Берлін, який я відвідав у 1957 році. Так, мені було 12 років. Після того матчу я вирушив на відбір, оголошений «ККА Бухарест». На жаль, мене не відібрали. Ромео Катана, тодішній керівник дитячої команди «Стяуа», побачивши мене – маленького та худорлявого, – не знайшов нічого кращого, аніж поставити мене у ворота. На моє нещастя, команда, за яку я грав, була набагато кращою, вони явно домінували, й у мене навіть не було можливості зробити навіс із кута шестиметрової зони штрафного. Тож моя спроба показати себе на перегляді провалилася».
«Я ніколи цього не забуду. І хоча я, як і раніше, захоплювався «ККА Бухарест», який на той час вже став іменуватися як «Стяуа», я вирішив помститися тренеру Ромео Катані. Так сталося, що набагато пізніше, у знаменитих дербі «Динамо» – «Стяуа», я був буквально одержимий бажанням забити гол. Щоразу я згадував той випадок на відборі та рішення містера Ромео, який дав мені знак залишити коло обраних. Можливо, за ці роки у багатьох моїх голах у ворота «Стяуа», понад 25 у товариських та офіційних матчах, часом вирішальних, відчувалася злість дитини, якою знехтували…», – розповідав Луческу.
Невдалий перегляд у «ККА Бухарест» не відбив у юного Мірчі бажання грати у футбол. Він вступив до спортивної школи № 2 Бухаресту, попередньо спробувавши потрапити до академії «Рапіда», де його також забракували.
«Я сумував за «Стяуа», я сумував за «Рапідом». Я навіть не хотів чути про «Динамо», хоча вони були дуже наполегливими. Але тоді я весь час думав виключно про «Стяуа», – згадував Луческу.
У 1963 році, коли Мірчі Луческу виповнилося 18, він все ж таки зважився поїхати до «Динамо» Бухарест, звідки його на той момент вже декілька разів кликали до себе. У книзі Кіріле Мірча розповів, що «Динамо» звернуло на нього увагу набагато раніше, але в якийсь момент перехід до школи цього клубу бачився для нього величезною проблемою.
«Динамо» запропонувало мені перший шанс показати себе у цьому клубі, коли я був ще дитиною. Вони побачили мене на шкільному матчі та запросили до своєї академії. Але незабаром я відмовився через відстань між моїм будинком та стадіоном. Коли я виріс і поїздка на трамваї перестала бути для мене такою проблемою, як раніше, «Динамо» знову повернулося із пропозицією. Мій шанс, мій головний шанс, був саме у «Динамо». Хоча якийсь час це було випробуванням», – розповідав Мірча.
Читайте также: Відомо, хто прибув на зустріч з Шевченком. Присутні Палкін та Буткевич
Поява Луческу в «Динамо» Бухарест справді була непростою для молодого футболіста. Якось одного вечора перед дверима його будинку раптово з’явився тренер Траян Йонеску у супроводі румунського полковника Туртуряну. Вони прийшли, щоб особисто покликати Мірчу до «Динамо», і Луческу ледь заснув тієї ночі.
«Наступного дня я з’явився у «Динамо» приблизно за дві години до призначеного часу. Я чекав перед стадіоном. Пам’ятаю, як я не наважувався увійти. Зрештою я вирішив, що не здамся та пішов туди. Мене привітав Траян Йонеску. Він сказав, що того дня ми маємо зіграти у Пітешті. Це був товариський матч, в якому я дебютував за «Динамо», – згадував Мірча.
Проте швидко закріпитися у титулованій команді Мірчі не вдалося. З 1965 по 1967 роки молодий фланговий нападник на правах оренди виступав за «Спортул Студенцеск» – команду, яка згодом відкрила для румунського футболу ще одну тамтешню легенду Георге Хаджі. На той момент Мірчі було вже 20, і він дійсно потребував зміни обстановки, оскільки в «Динамо» був глибоким резервістом, фактично виконуючи тільки побутові забаганки старших гравців першої команди.
«За перші два роки у «Динамо» я зіграв сумарно трохи менше тайму в офіційних поєдинках. Фактично я був для них дитиною. Носив валізи, ходив за цигарками, приносив воду до краю поля, іноді ходив на побачення дорослих із дівчатками, аби хоч якось бути в їхній компанії…», – розповідав Мірча.
Оренда в «Спортулі» багато дала Луческу в аспекті розвитку. У «Динамо» Бухарест Мірча повертався вже як гравець, який дебютував за національну збірну Румунії. І впродовж наступних десяти років Луческу був для «червоних псів» не просто ключовою фігурою, а абсолютним лідером колективу, невдовзі отримавши капітанську пов’язку ще й у національній збірній.
Але у 1977 році роман Мірчі Луческу та «Динамо» несподівано добіг кінця. Форвард вирішив залишити бухарестський клуб та подався до Хунедоари. На той момент Мірчі було вже 32, а основними причинами, що спонукали зважитися на перехід у «Корвінул» стали фінансові труднощі та збитки, завдані його будинку після землетрусу 1977 року. Крім того, у «Корвінулі» натякнули, що будуть готові надати Мірчі можливість стати граючим тренером першої команди.
«Динамо» не хотіло розлучатися із Луческу, але нічого вдіяти в тій ситуації не змогло. Згодом син Мірчі Разван пояснив причини рішення свого батька перейти із лав «червоних псів» у команду із Хунедоари так: «Правда цього переходу полягає в тому, що в нас не залишилося грошей. Було важко, в нас реально не було коштів для існування, і це після того, як мій батько 12 років відіграв за «Динамо» та провів майже 70 матчів за національну збірну».
За трансфер у «Корвінул» Мірча Луческу, як писав Йоан Кіріле у своїй книзі, отримав «досить велику суму, щось від ста до ста п’ятдесяти тисяч – непогані гроші на той час».
У 1979-му Мірча Луческу скористався обіцяною можливістю та став граючим тренером «Корвінула», через два роки отримав запрошення очолити збірну Румунії, а з 1985 по 1990 роки очолював вже рідне для нього бухарестське «Динамо», із яким у сезоні-1989/90 зумів дійти до півфіналу Кубку володарів кубків, де «червоні пси» вилетіли від «Андерлехта» (0:1, 0:1).
У подальшому три десятиліття кар’єра Мірчі Луческу аж ніяк не була пов’язана із командами під назвою «Динамо». Хіба що у «Шахтарі» він не без успіху вирішував завдання щодо знищення гегемонії київського «Динамо» у чемпіонаті України. Але у 2020-му, за іронією долі та рішенням братів Суркісів, Мірча раптово опинився на чолі першої команди «Динамо» Київ. Там він з ходу взяв чемпіонство, втерши носа колись рідному для нього «Шахтарю», але це історія, яку всі вже й так чудово знають…
Читайте также: Не переконав. Мілан відмовився від трансферу гравця збірної Німеччини