Призначення Реброва до збірної України хотіли всі, не тільки тодішній шалений господар Будинку Футболу Андрій Павелко. На момент відходу/відставки Андрія Шевченка з головної команди країни саме Сергій Станіславович, не в образу Мирону Богдановичу, виглядав практично для всіх ідеальним варіантом на таку несподівано вакантну посаду.
Читайте также: Експерт: «На місці Монзуль я б одразу подав у відставку»
Тому що Сергій Станіславович дуже вдало тренував «Ференцварош» і вельми помітно працював в аравійських пісках. А до того – у «Динамо». До того ж, Ребров сприймався практично всіма нами, від химерного глави УАФ до пересічного вболівальника – єдиним вітчизняним тренером, затребуваним і шанованим за кордоном, а, отже, саме таким, який здатний дати результат і в національній збірній України після того, як втратив ґрунт під ногами Андрій Миколайович, і після не менш самолюбного, хоча на порядок більш кваліфікованого Олександра Васильовича.
Тут дозволю собі трохи відволіктися від заданої теми. І скажу кілька слів про звільнення зі збірною України Андрія Шевченка, бо мені є що сказати.
Так сталося, що тоді я досить близько спілкувався з людьми, які досить близько спілкувалися і з самим Андрієм Миколайовичем, і з його кумом Андрієм Васильовичем. І за всього мого не найкращого, м’яко кажучи, ставлення до тодішнього глави УАФ, у питанні відставки Шевченка я був на боці Павелка. Тому що після Євро-2020 у Андрія Миколайовича виросла така корона на голові, яка вже не проходила в жодні двері. Навіть такі високі, як у відомому будинку на Черепановій горі.
За інформацією моїх інсайдерів, Шевченко після ЧЄ-2020 ультимативно вимагав у свого кума серйозно підняти зарплату і собі, і всьому тренерському штабу. А після того, як збірна під керівництвом Андрія Миколайовича провалила старт відбору на ЧС-2022, сам тодішній головний тренер збірної не менш ультимативно заявив главі УАФ, що, мовляв, у цьому відборі нам уже нічого не світить, тому, мовляв, треба готуватися до відбору на ЧЄ-2024.
Кум Шевченка тоді психанув. І новим головним тренером збірної став випадковий, як для Павелка, фахівець – Олександр Петраков. Кум Шевченка вже тоді хотів бачити на цій посаді Реброва. Але Сергія Станіславовича тоді араби не відпустили. Маркевич напередодні не без тихого демаршу залишив посаду голови комітету збірних, тож у Андрія Васильовича не залишилося іншого вибору, як довіритися тренеру, який трохи раніше привів нашу юнацьку збірну до титулу чемпіона світу.
Павелко не дуже хотів довірятись Петракову, вважаючи того людиною не свого оточення. Так би мовити, не зі своєї системи. Проте титул чемпіона світу переважив усе інше. І Олександр Васильович не без пригод та проблем, не без критики, але таки зумів повернутися у гру та врятувати той відбірковий цикл, який Шевченко вважав провальним.
Але далі збірна України під керівництвом Петракова не спромоглася пройти стики на ЧС-2022, і далі вже ніщо (і ніхто) не завадило усунути Петракова і призначити Реброва.
Пазл нарешті склався. Довгоочікуваний фахівець, до якого так довго залицялися, якого так довго «підгортали», шановний і затребуваний за кордоном, у цей важкий і для збірної, і для всієї країни час відгукнувся і прийшов на допомогу, фактично відмовившись від жирного контракту з шейхами заради роботи всього свого життя.
Пам’ятаю Павелка, котрий розплився в усмішці ще далі вух, з іменною футболкою Реброва при представленні Сергія Станіславовича. Фахівець, новатор, що вміє вичавлювати максимум із мінімуму, зрештою справжній патріот. І це не просто голосні слова. Особисто я саме так тоді вважав і відчував. І всіма фібрами своєї вразливої душі вітав це призначення, нетерпляче чекаючи, коли вже нарешті наш «багатоверстатник» Руслан Ротань зосередиться винятково на клубній роботі, а на роботі з національною збірною України зосередиться тренерський штаб Сергія Реброва.
З ще більшим нетерпінням я чекав і дебюту Реброва на новій посаді. Тим більше, що для дебюту підібраний дуже серйозний опонент – Німеччина. Той матч особисто для мене був і залишається головним та, на жаль, практично єдиним тріумфом Реброва-новатора. Тому що після тих шалених 3:3 Ребров-новатор для мене закінчився. Хоча я досить довго тішив себе ілюзіями, що новатор колись повернеться, затьмарить прагматика, який все голосніше і вагоміше виходить у Реброва на перший план.
Далі Ребров не був настільки сміливим, настільки варіативним, настільки романтичним. Ну, може ще в матчі проти Північної Македонії, неймовірним чином виграному 3:2 після 0:2 у першому таймі, мені привиділося вміння Сергія Станіславовича вчасно вносити корективи в гру, що невдало складається.
Далі команда Реброва відверто мучилася у матчах проти невигадливих опонентів – на кшталт Мальти, і до певного часу видавала чудовий перформанс у матчах проти більш серйозних команд – на кшталт Італії чи Англії, пристосовуючись до манери їхньої гри, тоді як грати від себе вона так і не навчилася.
Мені довелося заховати куди подалі свої сподівання та амбіції стосовно Реброва-тренера збірної. Я досить рано зрозумів, що для цього тренера ця команда – не поле для сміливих експериментів, новацій та тріумфу атакуючого футболу. Заради результату Ребров був готовий жертвувати малюнком, жертвувати майбутнім, жертвувати ілюзією.
Але, чорт забирай, Боснію та Ісландію команда Сергія Станіславовича пройшла у стиках на Євро-2024. І особисто для мене цього начебто було достатньо, щоб удруге, вже з новим відтінком, менш вибуховим, менш емоційним, але не менш поважним, відчути себе правим та своєчасним. За те, що незважаючи на всі перипетії та зиґзаґи, призначення Сергія Реброва на посаду головного тренера збірної України вважати правильним рішенням.
Однак після Євро-2024 я так уже не думав. Точніше, я був певен, що Сергій Станіславович піде у відставку. Піде, не чекаючи рішення виконкому УАФ. Не чекаючи, що високопоставлений функціонер УАФ Сергій Ребров звільнить підзвітного високопоставленому функціонеру головного тренера збірної.
Читайте также: Коломойский Где Сейчас: текущая деятельность и личная жизнь Игоря Коломойского
Якби Ребров тоді пішов, я б досі до цього тренера нашої збірної зберіг людське ставлення й згадував його із величезною повагою. І як фахівця, і як чоловіка. «Фатальний збіг обставин» – ось так би я тоді озаглавив замітку щодо його відходу зі збірної після проваленого чемпіонату Європи. Я все одно віддавав би йому належне, а майже всіх собак повісив би на Луніна. Або на Судакова та Шапаренка, які так і не змогли розібратися, хто з них має тягати рояль, а хто грати на роялі…
***
Пріснопам’ятний розгром від Румунії і відсутність плану на гру проти Бельгії стали для мене наче вододілом. Я побачив іншого Реброва. Хибного, невпевненого в собі, нездатного керувати роздягальнею. У нас на тому Євро була найслабша група, але ми з неї не вийшли, посівши останнє місце. Проте, якби тоді Ребров заявив, що йде, то, повторюся, я про нього дуже тепло відгукувався б. Він би тоді зберіг своє обличчя і був для мене чимось на кшталт ностальгії.
Але Ребров чогось залишився. Я не знаю, і не хочу знати, що спонукало його залишитися. Або хто. Мені начхати на причини його рішення, бо ці причини завели його в глухий кут. Глухіший кут зараз – хіба що у президента «Динамо», який після гіпотетичної відставки Костюка може скотитися до призначення тренером першої команди якогось клубного завгоспа.
Мені сумно, що Ребров не пішов після ЧЄ. Бо після того Євро це вже був зовсім не той Ребров, котрий прийшов до збірної влітку 2023-го. Це був Ребров, який мало розумів обстановку, чужий до критики, ще більш чужий до вболівальників і страшенно чужий до новацій і прихильності до власних ідей.
Хамуватий, зарозумілий, який заплутався в нюансах, який всіма можливими способами чіпляється за своє робоче місце – таким став для мене Сергій Ребров після Євро-2024. І з кожним новим матчем, новим турніром він у моїх очах опускався дедалі нижче. Напевно, не знаючи того, не помічаючи. Або не бажаючи помічати.
Спочатку Ліга націй для нього була «дуже важливим турніром», але після того, як він її програв, Ліга націй стала «лише товариським турніром». Перша гра проти Бельгії була, здавалося, відкатом назад – у найкращому сенсі цього поняття, але гра у відповідь проти Бельгії – це вже конвульсії. Це вже вирок.
Тим не менш, з виконанням вироку довелося почекати, бо вирішальне мірило для Реброва, який деградував, – відбір на ЧС-2026. Вище Франції в групі ми не могли стрибнути за жодних розкладів, хоча циклом раніше збірна Петракова на рівних суперничала з командою Дешама. Ребров же злив команді Дешама в одну хвіртку. Ну хоча б підсумкове друге місце не злив. І на тому спасибі.
Ну а далі – апофеоз провалу – гра проти Швеції. Таке враження у мене склалося, що Сергій Станіславович від початку не відав, як грати проти «тре крунур». У всякому разі, у нашій пресі було більше заяв Реброва про те, що йому шейхи пропонують захмарний контракт, ніж запевнень у тому, що він знає, як грати проти Швеції.
Решта – вже наслідок, а не причина. І хамуваті відмазки Реброва, і крик душі Миколенка та Яремчука. І знову хамуваті відмазки Сергія Станіславовича – мовляв, у мене ще два місяці контракт, а далі буде видно.
Замкнене коло таки розірвалося раніше, ніж у Реброва закінчився контракт із УАФ. Це єдина приємна новина у цьому сенсі за останні майже два роки.
Реброва таки відправлено у відставку. Сміливості піти самому йому не вистачило, хоча це вже ніяке не одкровення. Його витурили в шию, як відвертого невдаху. Як того, хто не виконав завдання. Як того, хто не виправдав високої довіри. Як посереднього невдаху, який нічим особливим не запам’ятався на своїй посаді.
Так, це не означає, що Сергій Ребров поганий тренер. Напевно, він незабаром десь спливе. В ОАЕ або «Панатинаїкосі». І, напевно, він ще покаже себе з хорошого боку. Але у збірній України він продемонстрував себе з найгіршого боку.
Він міг піти по-чоловічому після провалу на Євро-2024, але вибрав, свідомо чи несвідомо, найгірший із можливих сценаріїв. Він остаточно забруднив своє ім’я перед рідними вболівальниками. Він остаточно завалив «золоте покоління» збірної, хоч міг стати автором ренесансу цього покоління.
Дуже некрасиво закінчилася його історія у збірній, якщо одним словом.
Я не сумуватиму за його періодом роботи у збірній. Я не ностальгуватиму за цим періодом. Я згадуватиму його період у збірній, як непорозуміння. Нічого принизливішого для тренера бути не може.
Читайте также: Світоліна сенсаційно програла 63-й ракетці на старті тисячника в Мадриді